Уже в перші десятиліття існування монастиря багатьох похованих у печерах ченців народ почав шанувати як святих місцевошанованих. 1108 року було канонізовано (проголошено святим) Феодосія Печорського -послідовника Антонія, а 1133 року і самого Антонія. Київським митрополитом Петром Могилою 1643 року було канонізовано 69 печорських ченців. Після цього значно збільшився і потік віруючих до печер, що у свою чергу змусило керівництво монастиря зайнятися їх благоустроєм і перебудовою. Незручні й обвалені печерні ходи постійно укріплювалися і перетво-рювалися на упорядковані майже однакової ширини і висоти коридори, де вільно могло розійтися дві людини. Стелю лабіринтів у деяких місцях закріплювали цеглою, стіни не тільки тинькували і обмащували, але й прикрашали живописом. Було збудовано нові підземні храми: в Дальніх печерах - Феодосіївську церкву (початок XVIII ст.), а в Ближніх -церкву Варлаама (1691). Зазнали переобладнання і вже існуючі церкви. Їх було прикрашено мармуровими колонами і фрагментами порталу, перенесеними сюди з Успенського собору після пожежі 1718 року. Для всіх шести підземних церков відомими київськими золотих і срібних справ майстрами Федором Коробкою, братами Юрієм і Захарієм Брезгуновими, Григорієм Чижевським було виготовлено нові карбовані з міді, позолочені іконостаси - справжні витвори мистецтва. За рішенням духовного собору лаври в XIX ст. було переобладнано місця для гробниць. Їх розташували на одному рівні. Виготовили і нові кипарисові, дубові, липові гробниці. Над кожною встановили нові зображення святих, писані на мідних дошках (1844). Пишно оздобили і вбрання святих - шовкові, парчеві, оксамитові покривала було розшито золотними і срібними нитками, прикрашено перлами та бісером. Підлогу в печерах було покрито чавунними плитами, виготовленими на тульських заводах (1766 і 1826 рр.). З того часу і до наших днів інтер'єр лаврських печер не змінився. За століття, що минули з часу виникнення печер, сталися значні зміни в навколишньому середовищі, викликані геологічними та техногенними процесами. Це не могло не вплинути на стан лабіринтів і того, що в них зберігається. Виникла необхідність у проведенні комплексних досліджень печер з метою розробки рекомендацій щодо подальшого збереження цих визначних пам'яток національної культури. Цікавими і багатими на знахідки були археологічні розкопки, що велися протягом 1978 - 1979 років у Ближніх печерах, під час яких було відкрито два давніх відгалуження печер, що дістали умовні назви - ділянка Нестора (бо бере початок за гробницею Нестора-літописця) та ділянка Меркурія (розташована за колодою з останками Меркурія - єпископа Смоленського). Виявлено 20 келій різного типу, невідомі поховання під підлогою печер, розкрито вулицю-некрополь та інше. На ділянці Меркурія довжиною 65,1 м, що має складну конфігурацію, виявлено повалену стіну, викладену з 15 рядів плінфи (давньоруська цегла). Вона аналогічна плінфам із руїн Успенського собору, Золотих воріт, Михайлівської церкви Видубиць-кого монастиря та інших давніх пам'яток архітектури. Під кладкою знайдено залишки дерева, на стінах приміщення - фрагменти живопису, на стелі - частини дерев'яних стовпів. За результатами радіовуглецевого аналізу вони датуються 1170 роком. Ці знахідки дали можливість припустити існування давньої невідомої нам будівлі, можливо підземної церкви. Вона зовсім завалилася, але на зламах породи дослідники старовини помітили... фрески! Церква, викопана оддалік від центральних ходів, геть уся була вкрита розписами. Малюнки виконано неорганічними барвниками. Чи не з місцевих мінералів ці фарби? Аналізи проб довели: так, фарби місцевого походження. Завал роздробив мереживо орнаменту, але їх краса й цінність від того не зменшилися. Невідомий маляр клав фарби просто на твердий материковий грунт. Та найцікавішим є те, що у візерунках орнаменту вдалося виявити крини - хрести у формі лілеї. Такі орнаменти траплялися досі тільки у двох місцях світу - у Візантії та Болгарії. Згодом знайшли розписи і в інших частинах печер. Відомо безліч лаврських легенд. Одна з них розповідає про те, як помер Антоній, засновник Києво-Печерської лаври. Пізніше цю ж легенду переказав і Афанасій Кальнофойський у своїй "Тератургімі" (1638). Легенда легендою, але саме в тому місці, де завалилася давня церква, знайдено сліди тогочасних "аварійних" робіт: ченці-землекопи, які хотіли, певно, відкопати Антонія, поквапливо копали хід, намагаючись обійти той завал з двох боків. Саме цим можна пояснити те, що коридори ділянки Меркурія викопані вдруге в завалі, у надзвичайно складних умовах. Ще більші несподіванки чекали на дослідників на ділянці Нестора, довжиною 76,5 м. Вона теж має складну конфігурацію, складається з декількох прекрасно збережених давньоруських келій. Всі стіни цієї ділянки покриті графіті - видряпаними і вирізаними гострим предметом написами різного змісту. Вони стали справжнім відкриттям. Серед них є написи старослов'янською, польською, вірменською мовами. Великий інтерес викликав у дослідників і настінний живопис, вперше відкритий під час розкопок. Результати аналізів показали, що в різні періоди існування печер стіни і склепіння церков, аркосолій і локул було розмальовано. Чому ченці забілили розписи, лишається загадкою. Серед знахідок, виявлених під час розкопок, слід відзначити понад 300 монет різних періодів, кипарисові наперсні хрести XVII ст., плетені з тонких шкіряних ремінців хрести-параманди, шкіряні чернечі пояси з витисненими зображеннями релігійних свят XII-XIII ст., надзвичайно цікавий антимінс, освячений 1620 року єрусалимським патріархом Феофаном (тим, що відновив православну ієрархію в Україні), фрагменти виробів зі скла, кераміки, дерева. Щодо нетлінних мощей лаврських святих ще в XVI - XVII ст. існувало дві думки. Одна надавала нетлінню тіл релігійного забарвлення, друга намагалася пояснити це явище з наукової точки зору. Так, арабський мандрівник архідиякон Павло Алеппський стверджував (1653), "що був очевидцем і свідком вражаючих чудес, бо як же інакше пояснити, як не чудом, що тіла збереглися як живі в їх природному стані без будь-яких штучних засобів" (Сборник... - К., 1874). Протилежну думку висловлював француз Гійом Левассер де Боплан: "Я гадаю, що вони збереглися непошкодженими протягом такого довгого часу завдяки природі тих гротів чи мін, де розташовані. Печери ці піщані і кам'янисті, сухі і теплі взимку, прохолодні й зовсім сухі влітку" (там же).
     Сьогодні Ближні та Дальні печери є часткою Святоуспенської Києво-Печерської лаври діючого чоловічого монастиря. Як жодні інші пам'ятки давнини, вони привертають увагу не тільки віруючих, але й великої кількості туристів і гостей Києва. Таємничість підземних лабіринтів, реліквії Київської Русі і козацької України, чудові твори майстрів XVIII - XIX ст. - все це справляє незабутнє враження на всіх, хто потрапляє в цей підземний світ. Валентина КОЛПАКОВА

Серед пам'яток сивої давнини, що збереглися і дійшли до наших днів, особливе місце посідають печери - пам'ятки підземної архітектури. Найвідоміші з них - печери Києво-Печерської лаври. Викопані близько 1000 років тому ченцями - першими подвижниками християнства на Русі, вони протягом століть були і є однією з найбільших православних святинь українського народу. В них покояться тіла 119 святих, серед яких ми зустрічаємо славетні імена перших наших літописців, лікарів, письменників, художників, визначних церковних діячів, воїнів. Багатьом з них ми завдячуємо таким високим злетом культури Русі-України. Що ж являють собою лаврські печери? Які вони?
    Печери - це перш за все складна система підземних ходів і церков. Вони пролягають у високих дніпрових схилах на глибині 4 - 15 метрів. Печерних комплексів два - Ближні та Дальні печери загальною довжиною понад 800 метрів. Викопані вони в пористому пісковику. Печери розташовані на двох сусідніх пагорбах, між якими пролягає глибокий яр, де знаходяться знамениті криниці преподобних Антонія і Феодосія - засновників Києво-Печерської лаври. Перші згадки про печери зустрічаємо в "Повісті минулих літ" під 1051 роком, де розповідається про заснування Печерського монастиря, який, як відомо, спочатку був підземним, тобто печерним. Першу печерку викопав священик князівської церкви Святих апостолів на Берестові, майбутній митрополит Іларіон - відомий церковний діяч і оратор XI ст. Він приходив на "пагорб, де нині старий монастир Печорський, і тут молитви діяв. А був ліс тут великий, і викопав він тут печерку малу, двосаженну, і, приходячи з Берестового... молився тут Богу потай" (Літопис руський. К., 1989. - С. 95). Пізніше в цій печерці поселився Антоній, який по праву вважається родоначальником чернецтва на Русі. Сам виходець з міста Любеча, що поблизу Чернігова, Антоній (у миру Антипа) прийняв чернечий постриг в Єфсигменському монастирі на Афоні. Після повернення на батьківщину мандрував монастирями, але в жодному не бажав лишитися. "Це було 1051 року через недовгий час, як возвели Іларіона на кафедру митрополичу, котрого Антоній постриг у чернецтво і печерку котрого сам зайняв і потім розширив власними руками. Незабаром про подвиги Антонія дізнались люди і стали приходити до нього і приносити необхідне для життя - і його визнали за великого Антонія. Люди просили в нього благословення, а деякі просилися до нього і на співжиття" (Макарій [Булгаков]. Исторія Русской Церкви. -СПб., 1857. -Т. 2. - С. 46 -47). Спочатку чернечий постриг несло дванадцять чоловік. Ченці розширили печеру, влаштували келії, церкви. Так з малої Антонієвої печери виникла славетна лавра, рівної якій не було в Русі-Україні. Хоча життя ченців було суворим, проходило в труді і послуху, число братії швидко зростало. Підземні приміщення стають для неї замалими, і згодом центр релігійного життя переміщується на поверхню. А в печерах після смерті Антонія (1073) починають ховати померлих ченців. Обряд поховання був простим.
     Для померлого викопували невелику за розміром поховальну нішу (довжина близько 2 м, ширина - 0,5 м, висота - 0,5 м). Тіло померлого клали на дошку, засовували в нішу і закривали дерев'яним щитом, а в пізніші часи замуровували цеглою.     Таке своєрідне кладовище в печерах існувало понад сім століть. Судячи з літописних повідомлень, ченці ніколи не покидали лаврських печер. А під час татаро-монгольської навали 1240 року печери служили ще й укриттям для людей, про що літописець свідчив: "Інші -втікали до далеких країн, інші ж - крилися в печерах земних". Весь час діяли і підземні церкви. У печерах переховували і православні святині. Така традиція зберігалася протягом століть. Навіть під час Великої Вітчизняної війни у лаврських печерах було сховано мощі великомучениці Варвари, священномученика Макарія, митрополита Рафаїла Заборовського, які до цього зберігалися у Володимирському соборі та Софії Київській. Під час археологічних досліджень Ближніх печер (1978) в одній із замурованих ніш було знайдено пляшечку з листом, датованим липнем 1942 року. В листі, підписаному намісником лаври архімандритом Валерієм, повідомляється про те, що після повернення до обителі братія віднайшла ці мощі в ризниці Дальніх печер.