Українсько-польський історичний діалог потребує рівноправного підходу, де право на пам'ять одного народу не має заперечувати право іншого. Україна визнає трагедію польського цивільного населення на Волині та в Галичині, наголошуючи, що злочини проти мирних людей не можуть бути виправдані політичними цілями. Водночас українська пам'ять також заслуговує на повагу, адже для українців УПА є символом боротьби за власну державність та опору проти тоталітарних режимів.
Історична справедливість вимагає симетрії у ставленні до минулого. Подібно до того, як Польща вшановує Армію Крайову, Україна має право на вшанування своїх борців за незалежність. При цьому важливо пам'ятати про болісні для українців сторінки, такі як події у Павлокомі, Сагрині, Верховині, Завадці Морохівській, а також операцію Вісла та депортації. Жертви з обох сторін не повинні знецінюватися через брак уваги в інформаційному просторі.
У сучасних умовах, коли Росія здійснює агресію проти України, історичні суперечки не мають ставати інструментом для послаблення стратегічного партнерства. Необхідно продовжувати відвертий діалог, відкривати архіви та підтримувати спільні дослідження. Позитивним прикладом залишається досвід 2003 року, коли президенти Леонід Кучма та Александр Кваснєвський у Павлівці підписали заяву про примирення, що стало кроком до порозуміння між народами.