Всупереч поширеній думці, відносини між Україною та Польщею ускладнює не стільки історична пам'ять про Українську повстанську армію, скільки її політичний образ. Цей конструкт, сформований протягом останніх двадцяти років, значною мірою базується на політичних потребах та спадщині комуністичної пропаганди, а не на реальних історичних фактах. Деякі сучасні польські політики намагаються закріпити це бачення на законодавчому рівні, виключаючи можливість будь-якої дискусії.
Ще три десятиліття тому уявлення про УПА не були домінуючими у польському суспільстві. Для більшості населення ця тема не була важливою, а сприйняття формувалося через радянську пропаганду 1960–1980-х років, яка зображувала український рух виключно як злочинний. Проте з падінням комунізму наприкінці 1980-х років цей образ почав руйнуватися, що дозволило антикомуністичним опозиціям обох країн об'єднатися проти спільного ворога — радянської імперії.
У 1990-х роках співпраця між «Солідарністю» та Народним Рухом України переросла у стратегічне партнерство, що спростовує тезу про неминучий конфлікт через історію. Ситуація змінилася на початку 2000-х років, коли польське суспільство почало шукати морально комфортну схему після дискусій про участь поляків у злочинах проти євреїв. Тема Волині стала зручним інструментом для повернення до наративу, де поляки виступають виключно як жертви, а українці — як злочинці.