Російсько-українська війна спонукає до перегляду не лише політичних поглядів на Росію, а й методів аналізу її культури. Після 2022 року це питання вийшло за межі академічних дискусій, ставши частиною суспільного запиту: як сприймати культуру агресора, уникаючи як виправдання злочинів, так і повного ігнорування спадщини. У цьому контексті важливо розрізняти юридичну відповідальність окремих митців минулого та культурну відповідальність, що формує світогляд сучасного суспільства.
Існує дві крайні позиції: захист автономності російської культури, яка нібито не пов'язана з політикою, та спроба її повного скасування. Проте механічне вилучення творів із публічного простору є лише формою психологічного захисту, а не ефективною стратегією. Повне табу на Заході часто сприймається як радикалізм, що підживлює міф про світлу Росію, яку нібито захопив диктатор.
Україні варто обрати шлях переосмислення, змінюючи оптику читання класичних творів. Замість оцінки величі автора слід аналізувати, кого він наділяє суб'єктністю, а хто залишається лише декорацією, та як у текстах відображаються імперські уявлення про світ. Це продовження традиції українського шістдесятництва, яке протистояло асиміляції через інтелектуальний розбір імперської матриці, а не через самоізоляцію.