Стратегія Вашингтона та Тель-Авіва щодо Ірану, яка базувалася на ідеї максимального тиску для зміни режиму, виявилася хибною. Замість внутрішнього розколу санкції та дипломатична ізоляція призвели до консолідації системи навколо загрози. Іранський режим довів здатність виживати в умовах кризи, жертвуючи добробутом громадян заради збереження влади, що стало несподіванкою для західних аналітиків.
Військові успіхи Ізраїлю, зокрема ліквідація лідерів проксі-сил та удари по інфраструктурі, продемонстрували високу операційну ефективність, але не призвели до політичних змін у Тегерані. Застосування сили виявилося неспроможним зламати внутрішню архітектуру країни, оскільки будь-які дії мають межі, за якими починаються катастрофічні наслідки. Іран навчився ефективно функціонувати в цих умовах.
Мирна угода також виявила структурні розбіжності між США та Ізраїлем у сприйнятті загроз. Вашингтон прагне глобальної стабілізації та контролю над енергетичними потоками, розглядаючи угоду як інструмент прогнозованості. Водночас для Тель-Авіва іранська загроза залишається екзистенційною, що створює фундаментальний конфлікт інтересів між союзниками.