Львів: Розмова про кордони ІІІ
Спершу,
від 1989 року, – звичайне партнерство міст між Фрайбурґом у Брайзґау (тоді
ще Західна Німеччина) та Львовом (тоді ще СССР), пізніше, упродовж 90-х
років, після того, як впала “залізна завіса”, – навдивовижу жвавий культурний
обмін між двома містами – дискусії, ошелешення, спантеличення, розгубленість,
але, незважаючи на все це, – продуктивна та вдячна співпраця, і врешті
– проект “Розмова про кордони”, гаслом якого стала зустріч двох европейських
прикордонних реґіонів, німецько-французького на Верхньому Райні та польсько-українського
над річками Сян і Буг. Дві перші зустрічі, 1997 року у Фрайбурзі та 1998
року у Львові, були організовані середовищем українського культурологічного
часопису “Ї” та фрайбурзьким товариством “Вест-Ост” за підтримки фонду
Гайнріха Бьолля та управління культури Фрайбурзької міської Ради. Матеріали
цих двох конференцій були опубліковані у двох числах “Ї” двома мовами.
Наприкінці 90-х акценти змістилися. Йдеться вже не просто
про зустріч східного та західного реґіонів, а про центральний та марґінальний
реґіони, про реґіон максимально інтеґрований та реґіон розділений, цим
разом новим зовнішнім кордоном ЕС. Саме тому актуальні проблеми розширення
ЕС на схід визначають нашу роботу та тему “Третьої розмови про кордони”
22-25 травня 2001 року: “Розширення ЕС на схід: випадок Польщі та України”.
З нагоди цієї зустрічі ми підготували чотиримовне видання
частини матеріалів попередніх конференцій як підґрунтя для сьогоднішньої
дискусії.
Вступом до теми послужать есея Миколи Рябчука “За огорожею
Меттерніхового саду” та “Розмови з Юрком”, у яких німець покоління 68-го
року та молодий український націоналіст намагаються знайти спільну мову.
Результат знаходимо у Рябчука: схоже, для Европи її східна частина і далі
залишається “пустельним берегом Богемії”; цілком незнана, вона чудово
надається для всіляких проекцій, і це доволі стара звичка, як свідчать
німецькі образки поляків з XIX сторіччя (Авґуст фон Пляттен, Гайнріх Гайне).
Станіслав Стемпєнь, Анна Роґовска, Тадеуш Анджей Ольшаньскі
та Клаус Бахманн розглядають питання минулого та майбутнього статусу польсько-українського
кордону із точки зору поляків, вірш Адама Заґаєвського показує Львів як
уособлення “втрачених східних околиць”, а на обкладинці уміщено портрет
відомого польського видавця та публіциста Єжи Ґедройця (1906-2000), людини,
котра була посередником і авторитетом по обидва боки кордону. Вже у 1946
році, на еміґрації, Єжи Ґедройць розпочав польсько-український діалог
і таким чином підготував сучасну східну політику Польщі.
Анна
Вероніка Вендлянд з Ляйпциґа пише про видатного українського діяча ХХ
сторіччя, авторитетного і для поляків, і для українців, – митрополита
Української греко-католицької Церкви Андрея Шептицького. Олесь Пограничний
з Дрогобича описує абсурдні, але свого часу цілком звичні реалії совєцького
кордону, яких ми на Заході ніколи не знали, бо наш погляд на схід впирався
у монструальну Берлінську Стіну. Львівський історик Андрій Павлишин розглядає
перспективи порозуміння на кордоні.
Представник західного европейського прикордонного реґіону,
фрайбурзький журналіст Вольфґанґ Гайденрайх, пише про суперечність між
культурним та політичним аспектом транскордонного регіоналізму (“Моя Алеманія”),
а ельзасець Жан-Жак Реттіґ описує драматичні події 70-х років, коли на
Верхньому Райні зародився европейський екологічний рух. Ці тексти проілюстровані
оповіданням Йоганна Петера Гебеля та віршами поетів Ельзасу трьома тутешніми
мовами: Ганса Арпа – французькою, Івана Ґоля – німецькою та Андре Векманна
– ельзаською. Львівський мовознавець Емілія Огар у своїй статті “До питання
про сучасну мовну ситуацію в Україні” показує, що проблему багатомовності
в Україні жодним чином не можна порівняти із існуванням багатомовності
в Ельзасі.
І на завершення – стаття Тараса Возняка “Україна – підсумок
десятиріччя”, присвячена сучасній Україні, яка для західного спостерігача
все ще залишається Великим Невідомим.
Вальтер Моссманн
ji-magazine.lviv.u
Полтава: Відкрита діяльність Фонду завершується його... закриттям
Ще торік найвищі посадовці Полтавської
обласної влади з гордістю хизувалися перед численними гостями—учасниками
всеукраїнського семінару, які з’їжджалися на Полтавщину за досвідом щодо
вмілого сприяння сільському мешканцеві будувати 
собі
житло. Серед присутніх був і віце-прем’єр-міністр України Михайло Гладій.
Він високо оцінив діяльність Полтавського обласного Фонду підтримки індивідуального
житлового будівництва. А це — сотні 3-процентних кредитів селянським сім'ям,
що будуються. Це — радісні новосілля полтавців в усіх сільських куточках
Полтавщини. Це — відкрита просвітницько-інформаційна політика Фонду через
новостворену галузеву газету «Власний дім». Це — активність працівників
Фонду по розширенню послуг через додаткові бюджетні поповнення.
Саме дві останні обставини, напевне ж, викликали в голови
облради О.Полієвця зворотню реакцію. Парадоксально, чи не так? Фонд, який
допомагає селянам будуватися, який у цій справі значиться серед кращих
в Україні, раптом зазнає нищівного удару з боку доморощеного місцевого
владоможця. І тільки через те, як переконані працівники Фонду, що вони
насмілилися гласно і правдиво говорити з владою про проблеми сільського
будівництва. У відповідь одразу спрацювало більшовицьке «телефонне право»
з командою «фас». Починаючи з листопада 2000-го, у Фонд з позаплановими
перевірками з'явилися: податкова міліція, КРУ, УБОЗ. 26 січня ц.р. начальник
Управління майном обласної ради С.Сагайдачний (підлеглий О.Полієвця) інформував
Фонд про розрив договору оренди кімнат в адмінбудинку по вул.Жовтневій,
18, мовляв, до 1 травня щоб виселилися. З банківських рахунків Фонду стягнуто
залишки коштів, що врешті-решт унеможливило виконання статутних повноважень,
а відтак, жодна селянська родина за останні 4 місяці не одержала позички
на будівництво з обласного бюджету. І наплювати декому в Полтаві на Указ
Президента «Про заходи щодо підтримки індивідуального житлового будівництва
на селі». Мета інша — розправитися з надто активними фондівцями.
Питається: якби справді за ними був якийсь кримінал,
то чи не достатньо було б силовим структурам кількох днів, щоб викрити
зловмисників? Ба, ні — тяганина, моральний терор триває уже півроку. Бо
є інші висновки: заступника начальника ДПА у Полтавській області Петра
Ржка, начальника управління економіки облдержадміністрації Володимира
Гришка, незалежних аудиторів, що зводяться до одного — Фонд працює в рамках
Закону і часу. Влаштувавши політичну розправу з Фондом, позбавивши сотень
селян можливостей мати свій дах над головою, унеможлививши випуск газети
«Власний дім», політично безвідповідальна облрада на чолі з О.Полієвцем
про власне «багатеньке» ненатужливе існування таки подбала. (Про це в
інформації, що публікується нижче). А щодо ситуації навколо Фонду, то
розголос про неї вийшов уже за межі області, що також не робить честі
ні О.Полієвцю, ні Є.Томіну. Голова Фонду, досвідчений фахівець-будівельник
Віктор Токар і його команда просто так не дадуть розтоптати і своє чесне
ім'я, і підняту ними на високий рівень вдячну справу.
Обласна організація партії РУХ (Український народний
Рух) виступила з Заявою на захист Фонду і згідно з законами України «Про
об'єднання громадян» і «Про звернення громадян» вимагає результативної
реакції на неї голови облдержадміністрації, члена політради Аграрної партії
України (яка, по суті, негласно керує в області) Євгена Томіна. Олександр
КУЛИК, народний депутат України по 145-му виборчому округу.
КРУ і прокурор «наїжджають» на облраду
Головне КРУ України перевіряє апарат Полтавської обласної ради, очолюваний О.Полієвцем. Особлива увага приділяється бюджетним видаткам на його утримання. Торік облрада обновила свій автопарк, мовби за рахунок недоїмки до бюджету, хоча рядовим платникам податків це ні про що не говорить. На лютневій сесії облради депутатським управлінцям, а їх 45 чоловік, виділено 409 тис. грн. на рік, тобто на зарплати, доплати, відрядження тощо. Однак вони намагалися збільшити цю суму за рахунок 2 млн. 345 тис. грн., передбачених ст.50 Держбюджету України тільки для районів і міст обласного підпорядкування. Свої «апетити» апарат О.Полієвця мотивує витратами на відомчу охорону і ремонтні роботи. Прокурор області О.Гардецький виніс протест на незаконне рішення. Як і на невідповідність підпорядкування облраді управління комунальним майном, яке займається комерційною діяльністю під «дахом» керованого О.Полієвцем представницького органу. Тим часом ГоловКРУ винесло перший вердикт: чиновницький штат облради перевищений на 18 осіб.
