Доступ до основних культурних послуг і продуктів, гарантованих конституційно в демократичній державі, ми отримуємо переважно на рівні територіальних громад. Державна політика щодо забезпечення цими послугами та продуктами віддзеркалюється значною мірою в структурі фінансування галузі культури і пов’язаних із нею видів діяльності.

Сьогоднішня загальноєвропейська тенденція полягає у зменшенні частки державного втручання у галузь культури при поступовому збільшенні обсягу державного фінансування, яке розподіляється через так звані “придержавні” інститути (фонди, комітети, національні ради тощо). Співвідношення видатків державного і місцевих бюджетів у структурі зведеного бюджету залежить від пріоритетів державної політики і фінансової спроможності місцевих бюджетів щодо забезпечення населення основними культурними послугами. Так, скажімо, у федеративній Швейцарії частка видатків на рівні міст і кантонів становить 79,6%, а на рівні федерації - 20,4%, причому протягом останніх років частка федерального бюджету у фінансуванні культури неухильно, хоч і поволі зростає. В Угорщині, натомість, частка державного бюджету покриває 75% видатків на культуру. В основному ж, частка державного бюджету коливається від 47% (Швеція, Португалія) до 58% (Болгарія).

В Україні протягом 1995-2001рр. частка видатків на культуру державного бюджету у видатках на культуру зведеного бюджету становила в середньому 20%. Причому співвідношення між бюджетами було нестійким і постійно стрибало (від 34:66 у 1995р. до 16:84 у 1999р.).

Середня частка видатків на фінансування культури у всіх видатках зведеного бюджету складає за цей період 1,1%. При цьому простежується стала тенденція: постійне скорочення планової частки видатків на культуру з державного бюджету і фактичне невиконання навіть цієї мізерної частки. З другого боку, заниження планової частки видатків на культуру місцевих бюджетів призводить до вимушеного перевиконання цих показників, за рахунок чого “витягуються” й показники зведеного бюджету.

Якщо до 2000р. перевиконання місцевих бюджетів у частині видатків на культуру випливало переважно зі свідомого завищення видаткових потреб і заниження обсягу доходів на місцях, що дозволяло певною мірою компенсувати недостатність планових асигнувань і недовиконання державного фінансування культури, то після переходу на формульний підхід до формування бюджету і введення в дію Бюджетного кодексу становище змінилось.

Визначення обсягу міжбюджетних трансфертів на основі нормативів видаткових потреб у розрахунку на душу населення в частині фінансування культури викликає чимало нарікань і суперечок. Разом з тим на цьому етапі це, вочевидь, є оптимальним кроком у бік об’єктивного розподілу наявних ресурсів і закладення підвалин майбутньої ефективної державної культурної політики.

Які основні переваги має перехід у визначенні обсягів фінансування на культуру від принципу “за наявною мережею культурних закладів” до формульного розрахунку за видатковими потребами на душу населення? По-перше, розподіл трансфертів набуває прозорого і справедливого характеру в тому плані, що територіальні громади (принаймні, на рівні районів і міст обласного значення) отримують відносно рівні фінансові умови щодо забезпечення громадян основними культурними послугами. Вирівнялася диференціація у видатках на культуру в розрахунку на душу населення на рівні областей і Києва та Севастополя. У 2001-2002рр., після запровадження формульного підходу до формування бюджету, такі аутсайдери за цими показниками в 2000р. як Закарпатська, Івано-Франківська, Волинська, Рівненська, Дніпропетровська, Чернівецька області посіли чільні місця в умовному рейтингу. Різниця між лідером 2002р. - Івано-Франківською областю з 7,4 грн. на душу населення і аутсайдером - Донецькою областю з 5,9 грн. складає 1,5 грн., тоді як 2000р. ця різниця становила 2,6 грн. (Автономна Республіка Крим - 5,9 грн., Закарпатська область - 3,3 грн.). Тепер органи місцевого самоврядування можуть самостійно, спираючись на думку громадськості, визначати пріоритети своєї культурної політики - зберегти наявну мережу, видозмінити її, заснувати нові заклади культури тощо. По-друге, сталий характер фінансового забезпечення (принаймні протягом трьох років) дає можливість місцевій владі ощадливо використовувати наявні ресурси та залучати додаткові джерела доходів. По-третє, змінюється сама функціональна спрямованість закладів культури, які з посередників між державою і громадянами стають посередниками між виробниками культурних продуктів/послуг і споживачами.

Попри встановлений 1992р. в “Основах законодавства про культуру” (ст. 23) обсяг видатків на культуру в розмірі 8% національного продукту, цей обсяг протягом останніх семи років не перевищував 0,5% ВВП. Більше того, незважаючи на зростання ВВП, частка видатків на культуру планувалася щороку меншою. Якщо зважити на те, що рівень культурного забезпечення віддзеркалює рівень (якість) життя, це дуже дивна тенденція. Стрімке падіння фактичних видатків на культуру зупинилося тільки 1999р. і утримується на рівні близько 0,3% ВВП, тобто в 27 разів менше обсягу, встановленого законом. Касові (фактичні) видатки зведеного бюджету зросли за рахунок місцевих бюджетів. Але це без урахування інфляції. Якщо ж узяти ці видатки в цінах 1996р., то вони реально виявляться меншими за рівень 1996р. (317 грн.).

Норматив видаткових потреб на культуру у розрахунку на душу населення (6,5 грн.) явно недостатній. На місцях цей норматив збільшують номінально майже вдвічі переважно за рахунок перерозподілу коштів у межах основного фонду місцевих бюджетів, беручи ресурси з інших функцій, фінансування яких також є недостатнім (кошти спецфонду - надання платних послуг закладами культури на місцевому рівні - покривають лише 12-14% видаткових потреб).

Практично всі видатки на культуру в місцевих бюджетах спрямовано на виплату зарплати працівникам культурних закладів та оплату комунальних послуг. Але і цього недостатньо, про що свідчить заборгованість за електроенергію та комунальні послуги, яка, за даними Міністерства фінансів, становила для місцевих бюджетів на 1 січня 2002р. майже 8,5 млн. грн. (на 1 січня 2001р. - 17 млн. грн.), а заборгованість з виплати зарплати - 10,8 млн. грн. (2001р. - 11,9 млн. грн.). Прагнення окремих громад автоматично зберегти наявну мережу культурних закладів без ретельного аналізу її доцільності та ефективності призводить до того, що ставку працівника культури, яка є однією з найнижчих порівняно з іншими галузями економіки й становила в середньому 2001р. 169,7 грн., ділять на 2,4 чи навіть 6 штатних працівників. Як наслідок, страждає фахова забезпеченість закладів культури на місцях. Скажімо, згідно з даними Мінкульту, фахова забезпеченість клубних установ становить 60%, зокрема, з вищою освітою - всього 6%. Гостро бракує коштів на утримання культурних установ, особливо в сільській місцевості. За даними Мінкульту, лише 5% клубних установ відповідають необхідним функціональним умовам. Таким чином, окрім кількісних показників (зменшення закладів культури, тиражів газет, журналів і книжок), страждають якісні показники - якість пропонованих послуг і продуктів культури.

Слід наголосити ще на одному важливому чинникові: економічна структура видатків на культуру відрізняється від інших функцій тим, що забезпечення зарплати й комунальних послуг сприяє не збереженню культури, а її зникненню. Існування і розвиток культури можливі за спрямування коштів насамперед на реставраційні та дослідницькі роботи, оновлення репертуару театрів, створення нових творів тощо при належному забезпеченні оплати праці та утриманні об’єктів культури. Насправді ж дані Мінфіну про видатки держбюджету на культуру і мистецтво в розрізі економічної класифікації свідчать про протилежне. Якщо, скажімо, 2000р. на зарплату працівників музейних і бібліотечних установ спрямовано відповідно 1,8 і 2,3 млн. грн., а на придбання предметів постачання і матеріалів - 4,2 і 8,1 млн. грн., то 2002р. це співвідношення стає майже 1:1 - 4,5 і 4,3 млн. грн. проти 5,7 і 4,2 млн. грн.

Все це разом складається в негативну тенденцію розвитку (а точніше - виживання) української культури на сучасному етапі.

Серед можливих заходів поліпшення становища в галузі культури можна передбачити такі. Законодавче визначення рівня фінансування культури як частки ВВП (скажімо, якщо брати приклад порівнюваних європейських країн - 1,4-1,7%) і поступове наближення до цього показника. Це дозволило б, скажімо, через 2-3 роки переглянути норматив видаткових потреб на культуру, що збільшило б обсяги трансфертів місцевим бюджетам. З іншого боку, збільшення обсягів фінансування дало б змогу розглянути можливість створення “придержавного” Центру регіональної політики в галузі культури, який займався б аналізом, моніторингом і узгодженням довготривалих проектів у розрізі регіонів, а головне - розподіляв би гранти місцевим бюджетам для здійснення проектів у галузі культури. Саме така практика грантів допомагає в багатьох країнах враховувати регіональні особливості й потреби - скажімо, збереження пам’яток, утримання зоопарків чи цирків.

Планування економічного розвитку регіонів у тісному зв’язку з розвитком культурної індустрії дасть можливість не лише наголосити на місцевих особливостях історико-економічного середовища, а й створити нові робочі місця, зробити розвинені галузі місцевого виробництва більш привабливими для споживачів, туристів та інвесторів.

Пошуки додаткових джерел фінансування культури будуть успішними в разі створення сприятливого клімату для колективних та індивідуальних меценатів, інвесторів та кредиторів. Водночас збільшення заробітних ставок у галузі культури сприятиме підвищенню фахового забезпечення цієї галузі, а отже, підвищенню якості та розмаїттю форм культурних послуг.

Якщо думати про майбутнє, то ідеальним мірилом культурного рівня має стати такий ланцюжок: місцеве-регіональне - національне - європейське.

Варто почати з аксіоми: ідеальної моделі культурної політики, як і ідеальної моделі держави, не існує. Навіть у таких успішних у культурному відношенні країнах, як, скажімо, Нідерланди, Франція чи Швеція постійно відбуваються дебати щодо гострих проблем розвитку і збереження культури, що, зрештою, виливаються у законодавчі зміни.

Разом з тим заслуговує на увагу позитивний досвід, накопичений різними країнами щодо механізмів фінансування, управління та організації культурного життя, зокрема, на регіональному і місцевому рівнях. Окремі компоненти такого досвіду можуть виявитись корисними і в українських умовах.

У Болгарії уряд запровадив фінансування культури у вигляді спільних державно-муніципальних субсидій, розрахованих на підтримку театрального, музичного і танцювального мистецтва. Такі субсидії передбачають два обов’язкові внески - з державного і місцевого бюджетів, їхній обсяг визначено для кожного окремого випадку на основі окремої угоди Міністерства культури з кожним муніципалітетом, враховуючи наявні ресурси та особливості (демографічні, географічні тощо) певного регіону.

У Латвії розроблено спільну програму Міністерства культури, Міністерства навколишнього середовища та регіонального розвитку, місцевих органів самоврядування та інших установ під назвою “Програма розвитку сільської місцевості Латвії”, яка складається з таких компонентів: культура в сільській місцевості, культурна освіта в сільській місцевості, культурна спадщина в сільській місцевості.

У Литві уряд і Міністерство культури спрямовують фінансування на новий напрямок, заохочуючи нові програми та проекти замість традиційної підтримки культурних установ, а також залучаючи до участі третій сектор. Метою цих зусиль є створення нового незалежного культурного сектора, який вже існує у формі приватних художніх галерей, театральних труп, виставок, джаз-клубів, оркестрів тощо.

У Швеції останнім часом робиться особливий наголос на ролі культури як важливого чинника регіонального росту, важливого компонента соціального розвитку. Уряд підкреслює, що культурні зусилля мають як середньострокові наслідки, скажімо, в збільшенні робочих місць, так і довгострокові - збільшення привабливості, творчості та самобутності окремого регіону. Разом з тим, вважають шведи, культура є не просто інструментом економічного розвитку, найважливіше те, що вона збагачує і поліпшує життя людей, зміцнює суспільні цінності, такі як толерантність і демократія. На муніципальному рівні у Швеції набирає обертів нова тенденція - делегувати державні функції у галузі культури приватним установам, хоч і досі точаться запеклі дискусії з цього приводу. Цікавою ініціативою у Швеції є 1800 товариств місцевої спадщини, об’єднаних у Шведську федерацію місцевої спадщини. Метою цих товариств є збереження народної культури, що постає у святах, архітектурних пам’ятках, народних промислах, костюмах та усній творчості. Більшість із цих товариств беруть участь у плануванні сучасного архітектурного середовища територіальних громад, впливаючи на рішення місцевих властей, а також опікуються історичними будівлями, які перетворюються в центри культурної спадщини, місцеві музеї, або культурні центри. Товариства місцевої спадщини є цілковито добровільними й фінансуються за рахунок членських внесків, доходів від лотерей, продажу книжок, квитків, а також грантів від муніципалітетів чи округів.

У Швейцарії частка недержавного фінансування культури становить 17% загального обсягу, причому лише 3% припадає на різні фонди, яких у країні понад 1500. 14% видатків на культуру покривають спонсори та меценати, підприємства чи окремі особи. Держава стимулює діяльність спонсорів і меценатів культури законом, на підставі якого зменшується сума прибутку спонсора, що підлягає оподаткуванню, до 10% (на федеральному рівні), а в окремих кантонах набагато більше.

У Польщі, окрім законодавчої підтримки спонсорства культурної галузі, засновано щорічний конкурс Міністерства культури “Меценат культури року”, в якому визначають переможців серед органів місцевого самоврядування, товариств і фондів, закладів культури та організаторів культурних заходів, меценатів за внесок у розвиток культури.

Земля Північний Рейн-Вестфалія в Німеччині, що має населення понад 17 млн. мешканців, є не лише найбільшим у Європі промисловим регіоном і районом найбільшого скупчення населення, а й провідним культурним центром із сучасними підходами й технологіями в галузі культури. Цього досягнуто завдяки цілеспрямованій політиці протягом останніх 10 років на розвиток культури та культурних індустрій регіону. Уряд землі готує регулярні звіти про стан культурної галузі, зосереджуючи увагу насамперед на економічних показниках: частці у загальних доходах і ринку праці, економічній структурі, динаміці розвитку, взаємозв’язку з іншими галузями економіки. Згідно з висновками експертів та офіційною статистикою, зайнятість у культурній галузі в землі Північний Рейн-Вестфалія становить 7,6% всіх працюючих у державному та приватному секторах цього промислового регіону, причому зайнятість у культурному секторі зросла 2000р. на 24%, в той час як у решті економіці - на 12%. Так само й оборот культурної галузі за період 1996-1999рр. зріс на 21% проти 10% усієї економіки. Успішний розвиток культурного виробництва (послуг і продуктів) експерти бачать у тісному зв’язку культурної галузі з такими галузями економіки як туризм, легка промисловість (зокрема, традиційні для землі виробництва одягу та меблів), сектор нерухомості (будинки, офіси, промислові парки, торгові центри, центри дозвілля тощо). Саме розвиток культурної індустрії, вважають німецькі експерти, пришвидшує структурні зміни в промисловості й регіонах, підвищуючи їхню конкурентноспроможність у сучасних умовах.

- Найголовнішим нашим досягненням за останні роки є збереження тієї мережі культурних закладів, які було створено ще за радянської доби, - вважає начальник відділу культури черкаського міськвиконкому Лідія Нікітенко (З 1991р. в 300-тисячному місті не збудовано жодного(!) культурного закладу!). - Я працюю вже 13 років. З року в рік ситуація з фінансуванням погіршується. Наприклад, в 2001р. бюджет міста запланував на всю галузь 2 млн. 97 тис. грн., що лише покриває наші витрати на зарплату і орієнтовно, на 60% оплату за енергоносії. Фактично ж було профінансовано тільки1 млн. 975 тис. грн. У 2002р. загальна сума нібито зросла до 2 млн. 766 тис. грн. Але й її нам вистачить на ту ж зарплату та енергоносії... Про ремонт, інструменти для музичних шкіл, комп’ютери для міських бібліотек можна лише мріяти.

Бібліотечну мережу в Черкасах зберегти вдалося. Діє 3 обласні бібліотеки (“доросла”, дитяча та юнацька) та 14 міських - центральна та 13 її філій. Кілька місяців тому в обласній бібліотеці ім.Шевченка нарешті вдалося відкрити комп’ютерний зал з під’єднанням до Інтернету. Але бібліотекарі з кожним роком все гостріше відчувають нестачу нових надходжень. І в обласних, і в міських бібліотеках грошей, які надходять від читачів за платні послуги, вистачає лише для передплати на періодичні видання. Зарплата міського бібліотекаря становить 140-150 грн. У селах ситуація гірша. Там багатьох бібліотекарів перевели на половину, або й на чверть ставки.

Завдяки потужному хімічному гіганту Черкащини - виробничому об’єднанню “Азот”, в обласному центрі на належному рівні діє єдиний у Черкасах палац культури “Дружба народів”, напевно, єдиний культурний заклад нового типу. Тут постійно діють професійні танцювальні, хореографічні ансамблі, самодіяльні колективи досить високого рівня.
Є в Черкасах і зворотний приклад. Про поневіряння черкаської філармонії можна було б написати величезну Книгу страждань. З кінця 1980-х років найпотужніший творчий колектив області не має власного приміщення. Філармонію ремонтують уже 15 рік. Директорові Антанасу Петраускасу дивом удалося повністю зберегти колектив. 6 народних артистів України, славетний Черкаський народний хор продовжують гастролювати у країні та за кордоном. Тим часом ремонтні роботи в філармонії вже котрий рік не ведуться. Обласний бюджет кожен рік “забиває” в річному бюджеті певну суму на ремонт. Але регулярні форс-мажорні обставини змушують обласне фінуправління робити перерозподіл коштів. Уже 15 рік поспіль від цих перерозподілів страждає саме філармонія, яка залишається безбатченком поруч з ошатними обласними філіями Нацбанку, Укрсоцбанку та розкішною податковою адміністрацією.

У Черкасах функціонують обласний музично-драматичний театр, низка палаців культури, утримувані заводами. Схема їхнього фінансування не відрізняється від звичного - 100% на зарплату та енергоносії. На жаль, майже повністю зникла мережа кінотеатрів. У1991р. в обласному центрі працювали 7 кінотеатрів. Також кінофільми демонстрували в кількох відомчих палацах культури. Сьогодні зберігся тільки один кінотеатр “Україна”. А минулорічної осені на базі колишнього дитячого кінотеатру “Салют” з’явився сучасний Кінопалац. Ці кінотеатри мають своїх власників, котрі повністю викупили їх у держави. До речі, ціна на сеанси Кінопалацу - від 15 грн. і вище. Сучасно облаштований черкаський Кінопалац в основному відвідує молодь, котру високі ціни не лякають.
Одним із характерних прикладів творчої ініціативи можна вважати рішення художнього керівника Черкаського драмтеатру Анатолія Ситника запросити культового режисера Андрія Жолдака, який торік поставив з черкаськими акторами п’єсу Миколи Гоголя “Одруження” (“Женитьба”). Спектакль мав незвичний для провінції глядацький (власне, і комерційний) успіх. Але то чи не єдиний приклад. Професійні колективи чекають на запрошення, а їх через фінансову скруту не дуже багато.

Обласна та міська влада в особі команд губернатора Володимира Лук’янця та екс-мера Черкас Володимира Олійника (оцінювати роботу нового черкаського мера Анатолія Волошина зарано; але донедавна він очолював обласний фонд сприяння культурі), схоже, не зацікавлена культурними питаннями. Ними не просто не переймалися, їх фактично ігнорували.

s- Насущна наша проблема, - говорить директор черкаської філармонії Антанас Петраускас, - відсутність молодих виконавців. Молоді люди не бажають працювати за мізерну зарплатню, кімнату в гуртожитку та майже повну відсутність бодай якоїсь перспективи. Цей процес свідчить про невпинну деградацію культурної галузі, яку продовжують фінансувати за залишковим принципом...

За відсутності владної ініціативи належну активність повинні були б проявити громадські інституції. Але в Черкасах жодної ознаки подібної активності не зафіксовано. Усі опікуються проблемами власного виживання і культурою особливо не переймаються.

- Я вже не вірю в те, що в нашій культурі колись щось покращиться, - заявила автору цих рядків народна артистка України Ольга Павловська. - Відтоді як вітчизняна культура вийшла з-під опіки держави, іспиту на самостійне виживання вона не витримує. І це не її вина. Культура, тим більше регіональна, не може самостійно заробити собі на життя. Грошовитих спонсорів на всіх не вистачає. А керівництво культурних закладів - це люди, сформовані в іншу епоху. «Крутитися» в них не дуже виходить. Державі ж не до "культурних" проблем, інші спокою не дають. Тож і виходить: культура опинилася в замкненому, нікому не потрібному колі.

В Артемівську Донецької області в лютому ц.р. відбувся незвичний аукціон. На торги був виставлений ...клуб у селищі Ступки. Будинок клубу перебував в аварійному стані, бажаючих придбати його в селищі не було. А тому торги були недовгими - клуб став власністю директора місцевої школи Людмили Шамоти за умови, що нова власниця збереже статус культурного закладу. Зараз клуб, як каже нововласниця, на реставрації. Після її закінчення у клубі продовжать роботу гуртки, бібліотека, стануть проводитися урочисті заходи, дискотека. Звичайно, послуги будуть платними.

Культурне обслуговування населення Донеччини сьогодні здійснюють 780 клубів на 254,7 тис. місць, 5 професійних театрів (на 3,2 тис. місць), 22 музеї (321,2 тис. експонатів), 1005 масових та універсальних бібліотек (з книжковим фондом у 25,7 млн. примірників), філармонія і цирк, які торік організували 1179 концертів та 166 вистав. До послуг населення області також 18 парків культури та відпочинку (загальною площею 1188,6 га), де мешканці мають можливість скористуватись 197 об’єктами розваг.

Однак, за 2001р. мережа закладів клубного типу Донецької області скоротилась на 36 одиниць - через нестачу коштів і закриття. Відповідно зменшилась і кількість місць для глядачів на 8,9 тис., зокрема, у селах - на 2,7 тис. Торік з кожної 1000 мешканців області лише 53 особи відвідали клуби, на 100 чоловік припадало аж 5(!) місць у закладах клубного типу. Через нестачу площі приміщень музеї мали змогу демонструвати протягом року тільки 12% експонатів основного фонду.

Зате на сценах театрів торік поставлено 1529 спектаклів, які відвідали 451,8 тис. глядачів, що на 3,7% більше, ніж 2000р. Однак нестача фінансів призвела до скорочення виїзних гастролей в Україні та за її межами на 45,3%.

Катастрофічно знизився інтерес населення, зокрема дітей, до перегляду фільмів у кінотеатрах - з 8,2 млн. глядачів у 1995 р. до 0,6 млн. у 2001 р.

Ще один тривожний симптом - на Донеччині щорічно зменшується кількість бібліотек. І це враховуючи, що вони є найбільш масовим та доступним джерелом інформації для пересічних громадян. За останні 5 років мережа бібліотек в області скоротилася на 119 одиниць. На 10 тис. населення сьогодні працюють в середньому лише 2 бібліотеки. Відповідно зменшився і бібліотечний фонд - з 27,6 млн. примірників до 25,7 млн.

В області на початок 2001р. 540 сіл (48% до загальної кількості) з 80-тисячним населенням взагалі не мали(!) стаціонарних закладів культури або пересувного обслуговування.
З 1996р. будівництво об’єктів культури в області зовсім не велося.

За 2001р. вартість квитків до театрів та цирку зросла майже на третину, на концерти обласної філармонії - на 17%, до музеїв - на 2,2%. Хоча й при цьому ціни залишаються в межах 1-2,5 грн. Але, враховуючи, що відвідування культурного закладу - захід переважно сімейний, можна впевнено стверджувати, що більшість сімей просто не мають і таких коштів на відвідування театру, музею, філармонії.

Художній керівник Донецького театру опери і балету народний артист України Вадим Писарєв вважає, що Донецьк, як би важко не було, сьогодні творчо живе і розвивається, у ньому народжуються і прем’єри, і нові імена. Але украй важливо допомагати і місцевим палацам культури. "Хотілося б, щоб держава більше уваги приділяла духовності, освіті і медицині. Це три святі духи, що виявляють одне ціле".

Чому держава фактично втратила контроль над мережею установ культури, особливо в селі?
Коштів для фінансування закладів культури в міських скарбницях сьогодні явно недостатньо. І приклад селища Ступки, де Л.Шамота викупила клуб - хоч і варіант вирішення цієї проблеми, але випадок все ж таки не типовий, швидше виняток із правил.

За словами першого заступника начальника обласного управління культури Миколи Пташки, ситуацію почасти визначив перехід установ культури у власність місцевих рад, тобто, в комунальну власність. Сьогодні проблема її фінансування цілком покладена на місцеві бюджети. А для них це непосильна ноша.

Сьогодні лише великі установи культури - 5 театрів, 3 обласні бібліотеки, 2 музеї, обласний центр культури, музичні училища й ансамбль "Донбас" дотуються з обласного бюджету. Всі інші можуть розраховувати лише на місцеві бюджети і свої власні сили.

А приватизація об’єктів культури іде. В тому ж Артемівську приватизований кінотеатр, подібні варіанти реалізовані в інших містах області. Однак, виявившись власністю місцевої ради, той же клуб може змінити форму власності вже без узгодження з обласною владою. Тому в обласному управлінні культури інформації про те, скільки взагалі в області об’єктів культури приватизовано, не мають.

Деякі з закладів культури перейшли у власність місцевих рад, інших міністерств, відомств та організацій. Сьогодні клубна мережа Донецької області налічує 551 державний заклад, 157 профспілкових, 22 сільськогосподарських, 50 - інших міністерств, відомств та організацій. В області нема жодного закладу культури, який би був приватизований.

Обласна влада намагається знайти способи уникнути культурного краху. Вона підтримує пільгове оподаткування установ культури, сприяє політиці одержання установами грантів з-за кордону, підтримує трансформацію місцевих закладів культури в народні будинки, клуби-бібліотеки, клуби-кафе. Але влада сьогодні не в змозі розвивати культурну мережу, вона намагається лише стримувати процес її подальшого скорочення.

А погляд на вихід із кризи місцеве управління культури має. І бачить цей вихід у скасуванні формульного підходу до виділення коштів на культуру, у прийнятті закону про культуру, у меценатстві… Але коли ж це все буде?

На щастя житомирян, пожежа виявилась навчальною. А от те, як будується культурна політика в нашій державі в останні роки, навчанням не назвеш... Догоряють рештки.
19 лютого ц.р. Президент України Л.Кучма підписав Указ “Про оголошення 2003р. Роком культури в Україні”. Сьогодні Указ є, і у зв’язку з цим певні надії на поліпшення ситуації покладають майже 7 тис. працівників галузі культури у Житомирській області.

Інформаційна довідка.
Мережа культурних закладів області налічує 2,5 тис. одиниць. В області діють 1122 клубні установи, з них потребують ремонту 430, в аварійному стані 17. Кожна друга клубна установа не має телевізора, аудіотехніки, звукопідсилювальної апаратури. В середньому щороку послугами бібліотек користуються 30 тис. читачів, або кожен сороковий житель області, який вміє читати. Всього бібліотек в області 1025, з них потребують капремонту 94, в аварійному стані 11. Обласний бібліотечний фонд становить 11,4 млн. примірників. 2001р. в області працювало 199 кіноустановок. Фільми змогли подивитись 147 тис. глядачів. Валовий збір обласної мережі кінопрокату склав 47 тис. грн. Жителям чотирьох районів області кінематограф взагалі був недоступний.

У бюджеті області на 2002р. на галузь “культура” закладено 9,5 млн. грн., що становить 37% від розрахункової потреби в 25,3 млн. грн., яка б дозволила лише підтримувати розвиток цієї галузі на рівні попередніх років. Ситуація критична.

В обласному управлінні культури ведеться певна робота в напрямку залучення додаткових коштів на розвиток галузі. Підтримано розробку і розповсюдження у 2000р. методичними службами обласної та Житомирської міської бібліотечних систем “Рекомендацій по впровадженню платних послуг та ціноутворення”. Вони базуються на переліку з 62 видів платних послуг, які визначені Кабміном України і можуть надаватись закладами культури. В бюджеті області на 2002р. жодної копійки не передбачено на придбання нових книжкових фондів. Натомість діє обласна програма збереження бібліотечних та архівних фондів на 2000-2005рр. Програма є - коштів немає. Тому надання платних послуг - єдиний на сьогодні засіб реалізації програми. За рахунок наданих бібліотеками платних послуг у 2001р. на заміну 132 тис. вибулих книжкових фондів вдалось придбати 93 тис. нових.

Із введенням у дію нового Бюджетного кодексу обласним управлінням культури передано на баланс і утримання районних, селищних та сільських рад об’єкти культурного призначення, що перебувають на території відповідних рад. Така реорганізація спершу викликала побоювання у втраті контролю та остаточному розвалі і знищенні мережі закладів культури, особливо на селі. Не секрет, що в більшості сіл України клуби та бібліотеки працюють нерегулярно. Зарплата завклуба або бібліотекаря змушує останніх займатись підсобним господарством, а основне місце роботи вважати громадським навантаженням. Передача сільських закладів культури на баланс сільських рад докорінно змінює ситуацію. Сьогодні сільський голова, будучи обраним сільською територіальною громадою і їй підзвітним, в першу чергу зацікавлений у підвищенні якості надання послуг закладами культури, розташованими на території сільської ради, у виділенні коштів на їх ремонт та оснащення.

Сьогодні вже не таким скептичним є ставлення і до приватизації закладів культури. Обов’язкове збереження профілю об’єктів після приватизації має бути її невід’ємною умовою. Проте збиткова галузь не викликає зацікавлення інвесторів, тож поки що в області відсутні факти приватизації. Першою ластівкою в цьому процесі може стати приватизація мережі кінотеатрів, яка сьогодні в області є збитковою. На кожну гривню, зароблену кінофікаторами області 2001р., з обласного бюджету виділено 7,6 грн. дотації. Така робота галузі свідчить про необхідність не просто зміни власника, але й про залучення суттєвих інвестицій для переходу на якісно вищий рівень надання послуг, який зміг би повернути глядача. До осені в обласному центрі та Новоград-Волинському буде завершено переоснащення двох кінотеатрів для показу фільмів в режимі DolbyStereo і долучення до мережі “Кінопалац”. Вартість таких проектів оцінено в 250 тис. дол. Поки що приміщення кінотеатрів передано на правах оренди, але вкладання таких коштів свідчить про наміри інвесторів придбати об’єкти у власність.

А щодо Указу президента “Про оголошення 2003 року Роком культури в Україні”, то не полишає думка про Указ, як про один з PR-ходів напередодні виборів. Врешті все це нагадує анекдот часів Горбачова:

Приходить Павлов до Горбачова та й каже:
- Михайло Сергійович! Кури в державі дохнуть!
- А ви намалюйте перед ними червоні кружечки, - відповідає Горбачов.
Через день Павлов знову:
- Все одно дохнуть!
- Тоді намалюйте перед ними жовті трикутнички.
Ще через день:
- Михайло Сергійович! Усі кури подохли!
- Жаль, у мене ще стільки гарних ідей було!

Дуже хочеться вірити, що Указ президента дійсно спрямований на відродження нашої культури і не стане для неї жовтим кружечком. Інакше ми її точно втратимо!

Якщо підхід "буде хліб, то буде і пісня", сприймати як формулу, то минулорічний небачений за останні роки врожай на Полтавщині мав би забезпечити потужне звучання пісні від краю до краю. Чи справді це так? Іншими словами, чи вплинуло на розвиток галузі культури загальне економічне зростання, яке спостерігається останнім часом в Україні і в області, зокрема? Начальник обласного управління культури Іван Глизь помірно оптимістичний. Він вважає, що ситуація у його непростому господарстві поступово стабілізується й навіть покращується. І запорукою цьому є саме пожвавлення економіки регіону.

На сьогодні система закладів культури Полтавщини включає в себе 950 клубних закладів, 894 бібліотеки, 288 музеїв (23 державних і 265 - на громадських засадах), 3 парки культури і відпочинку, 3 центри культури й дозвілля, 44 дитячі школи естетичного виховання та 66 їхніх філіалів на селі. Річна потреба у коштах для всіх цих закладів за розрахунками фахівців обласного управління культури становить 33 715 700 грн. Задовольняється вона, звичайно, не повністю, але цікаво проаналізувати структуру надходжень. Понад 9 млн. грн. надійшло з Міністерства фінансів України. Понад 17 млн. грн. склали додаткові надходження за рахунок перевиконання обласного бюджету і майже 3 млн. грн. отримано зі спецфонду, який формується за рахунок надання закладами культури платних послуг та коштів спонсорів. Тобто, левова частка фінансування закладів культури області здійснюється з коштів, отриманих в області. Саме тому керівники галузі прямо пов’язують перспективи культури з перспективами економіки регіону.

Ще одна ілюстрація до тези про певне покращення ситуації теж має соціально-економічне підґрунтя. Якщо в 2000р. лише близько 1300 культпрацівників мали повну ставку, то в 2001р. їх уже 2484. Звичайно, значна частина працює на 0,75 чи навіть 0,25 ставки. В останньому випадку це складає щонайбільше 27 грн. Начальник обласного управління культури І.Глизь своїм першочерговим завданням бачить забезпечення 100% оплати праці людей, які служіння культурі обрали для себе професією.

Про позитиви й негативи регіональної культурної сфери можна отримати певне уявлення також із Постанови колегії управління культури Полтавської облдержадміністрації від 15.02.2002р. “Про підсумки роботи галузі “Культура” за 2001р. та завдання на 2002р.”. В ній, зокрема, говориться: “...в області досягнуто певного підвищення якісного рівня культурно-дозвільної, науково-дослідницької роботи, творчої і виконавської майстерності професійних та самодіяльних колективів. Успішне проведення фестивалів мистецтв “Зимова симфонія” та “Полтавська ліра” засвідчило відчутне підвищення рівня популярності мистецьких заходів та зростання авторитету закладів мистецтва у населення області.

Здійснено реконструкцію Кобеляцького районного будинку культури, Устимівського сільського будинку культури Семенівського району, в 36 клубних закладах проведено капітальні ремонти.

Проте в роботі культурно-просвітницьких установ за минулий рік є ряд прорахунків, упущень, невирішених та проблемних питань.

Продовжується тенденція до зменшення мережі клубних та бібліотечних закладів. Закрито 10 клубів та 11 бібліотек.

У централізованих бібліотечних системах порівняно з 1997р. надходження нових видань скоротилися на 159,6 тис. примірників книг.

Через недостатнє фінансове забезпечення з кожним роком погіршується матеріально-технічна оснащеність закладів культури області, зношеність їхніх основних засобів та цінностей становить у середньому 87%”.

Залишаючись надзвичайно бідними, заклади культури намагаються заробляти кошти. Зокрема, здачею в оренду вільних площ. Втім, значна частина згадуваного вже спецфонду формується саме завдяки наданню платних послуг закладами культури. Окрім здачі в оренду приміщень, ще проводяться платні дискотеки, концерти тощо.

Дуже неоднозначні стосунки складаються у сільських закладів культури з новими агроформуваннями, утвореними замість колишніх колгоспів. Достатньо багато керівників таких формувань із розумінням ставляться до задоволення культурних потреб своїх працівників. Приміром, у Великобагачанському районі керівник ПАФ “Україна” Іван Балюк забезпечив переобладнання сільського універмагу в будинок культури та придбав музичні інструменти на суму 13300 грн. Такі приклади є практично у кожному районі. Водночас, чимало й прикладів байдужого, а то й цинічного ставлення нових господарів землі до сільських клубів та бібліотек. Поруч з їхніми занедбаними приміщеннями будуються власні бари й кафе, на які знаходяться чималі гроші. Та ця ситуація має своє логічне пояснення, хоча в ньому й немає місця для духовних потреб.

То ж чи гучнішою буде пісня від того, що пишнішим ставатиме хліб на столі? Безумовно, так. Культура й духовне життя потребують матеріальної підтримки. Однак і в скрутні часи Полтавщина співала, танцювала, сміялася, творила прозу й поезію. Історична Маруся Чурай і сучасна Раїса Кириченко, Георгій та Платон Майбороди, Олександр Білаш, Олександр Ковінька, Олесь Гончар, Павло Загребельний... Усіх велетів українського духовного життя, яких дала полтавська земля, не перелічити. Та є й інша сторона медалі. Чи в кожному найвіддаленішому селі мають і матимуть змогу долучитися до джерела духовності? Поки що це не так. Отже, не час для переможних реляцій.

Культури й освіти ніколи не буває забагато, як ніколи не буває забагато грошей і здоров’я. Культурна ситуація у Ніжині є вельми показовою на тлі Чернігівської області й усього північного регіону. У провінційному райцентрі з населенням менш 80 тис. є гуманітарно профільований педагогічний університет, агротехнічний інститут і культурно-освітнє училище; діє професійний драматичний театр ім.Коцюбинського, і інший театр, теж драматичний, але народний, який за рівнем ненабагато поступається професійному; місцева картинна галерея містить зо три десятки справжніх полотен італійських, французьких, голландських майстрів XYI-XYIII ст., про реальну цінність яких свідчать неодноразові (на щастя невдалі) спроби пограбування; наявний діючий краєзнавчий музей, дуже добра музична школа, пристойні школа мистецтв і окрема хореографічна школа, чудовий дитячий хор. Культурну ситуацію тут аж ніяк не можна назвати типовою. Але саме це відносне перенасичення освітніми та культурними закладами дозволяє краще зафіксувати головні проблеми, які є сьогодні.

Саме університет був і залишається основою культурного життя міста. Більш ніж 170 років тому Ніжин - відомий на той час торговельний і ярмарковий центр - став не менш відомим центром освіти і культури. У 1970-1980рр. в наявності була розвинена, як на провінційне місто, освітня і культурна інфраструктура. Місцеві освітні установи, починаючи з дитячих садків і закінчуючи вузами, ніколи не знали дефіциту кваліфікованих кадрів. І найголовніше - був присутній масовий споживач культурної продукції.

З того часу дещо змінилося. Педуніверситет загалом зберіг свої позиції як головний осередок культурного життя міста попри те, що з кожним роком все менше бажаючих навчатися на музично-педагогічному факультеті. Взагалі, музика і музична освіта у місті зазнали чи не найбільших втрат. Заробляти нею на життя стало майже неможливим навіть за наявності непересічного таланту. Ще є достатній попит на художню чи музичну освіту для дітей, але лише для загального розвитку без подальших професійних перспектив.

На перший погляд суттєво кращі справи у місцевих театрів, в усякому разі, у професійного. Нещодавно колектив драматичного театру ім.Коцюбинського, який існує ще з 30-х років, нарешті отримав власне належно обладнане приміщення. Цю рідкісну в наш час подію пов’язують з виборчою кампанією голови ВР Івана Плюща. Витрати вилилися у близько 12 млн. грн., і якщо пам’ятати приказку про безкоштовний сир, не виключено, що і цей, нібито, подарунок насправді виявиться кредитом, який доведеться сплачувати з відсотками. Навіть у найкращому випадку доведеться відшкодовувати поточні витрати на утримання приміщення, а це чималі гроші. А найгірше те, що з огляду на відносно невелику кількість потенційних глядачів і їхню низьку платоспроможність, годі чекати на якусь самоокупність.

Бібліотечну систему міста вдалося зберегти майже повністю. Це стосується кількості діючих бібліотек та їхніх працівників. Зарплата у цій сфері становить від 140 грн. у бібліотекаря-початківця аж до 175 грн. у директора. Ці гроші з місцевого бюджету виплачуються справно. З усім іншим набагато гірше. Навіть центральна бібліотека може передплатити лише декілька газет. Про поповнення книжкового фонду годі і говорити. У дитячій бібліотеці, переглянувши кілька полиць, не вдалося знайти книжки, виданої пізніше 1990р., основна ж маса - видання 70-х років. Читацька аудиторія чітко поділяється на учнівську та студентську молодь, які користуються виключно програмовою літературою і довідниками, і пенсіонерів, для яких читання - одне з небагатьох доступних задоволень. Є ще одна категорія - жінки від тридцяти років і старші, які є основними користувачами комерційних абонементів, книжковий фонд яких на 90% складається з т.зв. “жіночої” літератури, розбавленої бойовиками і детективами, збірниками кулінарних рецептів та книжками про оздоровлення.
А значна кількість сільських бібліотек району взагалі перестала існувати, в інших працівники переведені на половину чи на чверть ставки. Про книжкові фонди годі й казати.

На цьому фоні майже казково виглядає університетська бібліотека. Її фонди вдалося повністю зберегти навіть під час німецької окупації. Після війни значну частину книжок довелося віддати до Києва для поповнення бібліотеки Київського університету та Центральної наукової. Ще майже 10 тис. цінних і рідкісних книжок було вкрадено під час книжкового буму початку 80-х років. Але й те, що залишилось, вражає. Бібліотека і досі, хоч мінімально, але поповнюється. На жаль, вона є малодоступною для пересічних жителів міста. І головна біда: кваліфікований читач буквально вимирає, студентство ж, за дуже невеликим винятком, читає лише необхідний мінімум із заданого.

Кінематограф, як і скрізь, практично перестав існувати. Телевізор та відеомагнітофон - це та резервація, куди загнано його продукцію.

Значно веселіші справи у сфері масової культури і дозвілля. Більш-менш солідні ресторани й кафе вважають за необхідне мати професійну живу музику, причому за відносно невелику ціну. Цю сферу монополізувала одна приватна фірма, яка у приміщенні колишнього кінотеатру створила центр дозвілля. Вона ж контролює місцевий парк культури і відпочинку. Гральні автомати, більярд, дискотека до 2 год. ночі. Головний зиск мають від реалізації тут же наїдків і напоїв без обмеження міцності. Власники є одними з головних спонсорів деяких більш класичних культурних заходів, дитячих мистецьких конкурсів тощо. Адже у них теж підростають діти.

На Івано-Франківщині упродовж останніх років проведена така кількість різних фольклорних та етнографічних фестивалів, якою може похвалитися не кожен регіон у державі. Обласна держадміністрація намагається проводити їх щоразу в інших райцентрах, реконструюючи та реставруючи при цьому малі міста. Але про створення модерних центрів сучасного мистецтва в регіоні з давніми та потужними європейськими мистецькими традиціями не йдеться. Свого часу під приміщення для Муніципального центру сучасного мистецтва в Івано-Франківську було віддано занедбану, але величну архітектурну будівлю кінотеатру імені Івана Франка в центрі міста. Формально муніципальний ЦСМ працює вже кілька років, але залишається таким же занедбаним. Тут не відкрито жодної експозиції.

На 1 січня 2002р. згідно з інформацією управління культури обласної держадміністрації, в регіоні функціонує 733 заклади культури клубного типу, 781 бібліотека, 56 дитячих шкіл естетичного виховання, 5 театрально-концертних установ, 12 державних музеїв, Івано-Франківське музичне училище імені Д.Січинського, Калуське училище культури та Науково-методичний центр культури Прикарпаття.

За 2002р. в області було проведено 56 тис. різних масових заходів. Але пріоритет духовної сфери не став одним з головних принципів державної політики. Потреба у фінансуванні на утримання установ та закладів культури на Прикарпатті лише у 2001р. складала 27 млн. грн. Фактично ж коштів було виділено на загальну суму 19,4 млн. грн. Скасування пільг при оплаті навчання в дитячих музичних та художніх школах призвело до того, що кількість учнів там зменшилась загалом на 583 особи, викладацький склад скоротився майже на 200 осіб. Фахівці констатують різке зниження престижу професії працівника культурної сфери. Через відсутність належного фінансування установи культури на Івано-Франківщині минулого року були змушені надавати працівникам відпустки без збереження зарплати терміном від двох тижнів до трьох місяців, переводити на роботу в умовах неповного робочого тижня.

Заклади культури на Прикарпатті дотепер перебувають у державній власності, однак утримання їх з державного бюджету просто жалюгідне. Міністерством фінансів України на сферу культури в області доведені так звані фінансові нормативи бюджетної забезпеченості на одну особу. Вони становлять загалом 6,44 грн. на рік. Додаткові кошти виділяє ще й обласний бюджет. Як результат ця сума зростає до 11,93 грн. Але при цьому варто зауважити, що 40% установ та закладів культури Прикарпаття вимагають капітального ремонту. Потреба на утримання сфери культури в області, за мінімальними підрахунками, становить 27,59 грн. на одну особу на рік. Через катастрофічне недофінансування сільські бібліотеки на Івано-Франківщині отримують нових книжкових надходжень 1-3 примірники на рік.

Складна фінансова ситуація призвела того, що більшість культурно-освітніх закладів приходить у повний занепад. Є випадки, коли клуби у селах в буквальному розумінні руйнуються (Рогатинський та Калуський райони). На початок 2002р. 27 клубів та 20 бібліотек перебувають в аварійному стані, 495 потребують капітального ремонту, 27 новобудов закладів культури стали довгобудами з терміном будівництва 10-12 років. Через відсутність коштів на придбання палива та ремонт котелень, опалювальних систем упродовж останніх 5 років 90% сільських клубних закладів та бібліотек в осінньо-зимовий період узагалі не опалюються. Більшість музичних інструментів, звукової апаратури, технічних засобів вийшли з ладу. Про комп’ютерне забезпечення вже і не йдеться. Зважаючи на вбоге фінансування, управління культури обласної держадміністрації підготувало комплексну програму розвитку культури Прикарпаття на 2002-2005рр., яку подано на розгляд обласної ради. Розроблено і відправлено пропозиції до Міністерства культури і мистецтв України щодо покращення фінансування галузі культури на Івано-Франківщині.

Додаткову матеріальну підтримку надають переважно керівники успішних місцевих підприємств. Банківські структури здебільшого відмовляють у спонсорській допомозі закладам культури, мотивуючи це тим, що в державі відсутній закон про меценатство.

Чи не єдиним позитивним фактом на тлі загального занепаду сфери культури в регіоні залишається робота обласної універсальної наукової бібліотеки імені Івана Франка. Цей заклад, очолюваний директором Марією Альбою, зумів знайти альтернативні шляхи поповнення книжкових фондів. Сюди постійно надходять книги з діаспори, передплачуються найрізноманітніші періодичні видання з України та з-за кордону. Бібліотека завдяки чітко налагодженій роботі отримала приміщення в центрі Івано-Франківська, перемогла в конкурсі проектів, оголошеному посольством США в Україні - і в обласній бібліотеці впродовж шести місяців завдяки фінансуванню посольства США успішно функціонує Інтернет-центр. Він діятиме ще півтора роки. Продовжити фінансування цього проекту зголосилася івано-франківська мерія. Обласна бібліотека стала місцем проведення численних мистецьких вечорів сучасних українських письменників.

Івано-Франківщина в сенсі розвитку культури залишається не лише географічною, але й духовною провінцією. Реальне ж мистецьке Прикарпаття - це своєрідний, унікальний край, де дотепер збереглися самобутні народні звичаї, майстри, це земля сучасних модерних європейського рівня художників, музикантів та письменників. Але вони залишаються поза контекстом нинішньої державної політики у сфері культури.

У Закарпатті про будинки культури влада згадує тільки тоді, коли настають вибори, бо саме в старих будинках культури, які залишила у спадщину нам радянська система, зручно проводити агітаційну кампанію. Останнім часом ці будинки культури своїм зовнішнім виглядом нагадують політичні центри новоявлених партій. Напевно тому, відома російська співачка Алла Пугачова під час гастролей в Ужгороді в Закарпатському обласному драматичному театрі, порівняла головний культурний заклад регіону з сільською радою. Чи то у російської зірки запити великі, чи то Закарпатський драматичний театр не дотягує до відомих нових центрів сучасної культури.

Нині старим будинкам культури конкуренцію складають новозбудовані, сучасні культурні центри, так звані нічні клуби. Одним із відомих таких центрів в Ужгороді є культурний центр “Армагедон”. Тут нині гуртується молодь, проходять творчі звіти колективів міста у жанрі сучасної музики та хореографії, інші культурні заходи.

Доля традиційних будинків культури сьогодні вирішується за комерційними мірками, оскільки ні самі культурні заклади, ні влада не можуть їх утримувати. Ось для прикладу, Ужгородський районний будинок культури віддали в оренду комерційним та духовним організаціям.

У радянські часи Ужгород знали за кількома “культовими” спорудами. Зокрема, славився Ужгородський амфітеатр. Тут виступали і майстри великої сцени, і самодіяльні колективи народної творчості, а також відомі зірки естради. Із розвалом Союзу розвалився й амфітеатр. В незалежній Україні влада не мала фінансової змоги його підтримувати, тому амфітеатр з кожним роком все більше занепадав. Нині в амфітеатру з’явилося друге дихання. Відома далеко за межами Ужгорода унікальна споруда незабаром зможе повернути собі втрачений статус. Юрій Король, керівник будівельної фірми “Юрісен” взявся за нелегку справу відновити його втрачену славу. Все почалось із поданої заявки на аукціон, який завершився нічим, бо був лише один покупець. На другому аукціоні ситуація повторилася, але згідно з чинним законодавством амфітеатр вдалося викупити після попередньої експертної оцінки.

Ю.Король разом зі своєю командою поки що впорядковують навколишню територію і не будують далекосяжних планів. Як каже сам меценат Ю.Король: “Ми діємо за старим проектом, нічого нового не вигадуємо. Головне, щоб разом із нашими певними комерційними планами амфітеатр насамперед відродив старі традиції культурного життя Ужгорода”.

Нині людей не затягнеш у традиційні, холодні взимку і сірі зовні будинки культури, в літню пору увесь культурний бомонд краю прагне відпочити просто неба, тому у цій ситуації рятують відкриті концертні майданчики, або ж притягують старовинні замки.

Ще одним духовно-культурним центром славиться давнє місце Ужгорода, де можна відпочити душею, - це Ужгородський замок, та музей народної архітектури та побуту. Та про них влада Ужгорода згадує тільки в Дні міста, коли треба щось показати гостям.

За словами директора Закарпатського краєзнавчого музею Василя Шеби, протягом десяти років фінансування ремонтних робіт практично не проводилось.

-Шукаємо спонсорів, але виручає нас те, що самі заробимо. Вважаю неправильним акумулювання усіх основних коштів у столиці, я потім їхній розподіл регіонам. У цій ситуації ми опиняємось жебраками. Фонди музею нараховують близько 120 тис. експонатів. Та, на жаль, не все поки що можемо виставити через відсутність нормальної сигналізації та охорони. Діють постійні виставки народних інструментів, народного одягу, старовинних меблів, художнього литва. Відкрито каплицю колишньої духовної семінарії. Проведено на території замку чимало естрадних концертів. Та місто, на жаль, нам нічим не допомагає. За роки існування музею Ужгород не вклав у замок ні копійки.

Минулого року в Ужгородському замку побувало близько 50 тис. туристів. Але досягти цифри радянського періоду, коли в нас за рік було півмільйона осіб, поки що не дозволяють економічні умови.

Традиційні культурні заклади потребують відродження, яке не може відбутися без фінансової підтримки з боку держави або меценатів.

В іншому випадку вони перетворяться у пострадянські пам’ятки архітектури.

Схоже, ліберальні цінності зразка "кожен має подбати про себе сам" все міцніше і міцніше приживаються на Сумщині. Стосується цей процес і культури. В УРСР, як ми пам’ятаємо, культура в основному виконувала роль пропаганди, з кожним роком все більш абсурднішої і відірваної від реальності. В незалежній Україні, русифікованій та позбавленій культурних коренів, здавалося, все повинно було б змінитися. Але... Не останнім фактором тут постала проблема коштів - вірніше їх відсутності. Найбільша криза в культурі і, відповідно, хвиля скорочень у Сумській області припала на 1997-98рр. Кількість клубів на Сумщині (до 1 млн. жителів), що працюють, скоротилася з 791в 1996р. до 718 у 2002р. (9,5%); бібліотек - з 754 до 627 (16,9%); музичних шкіл - з 38 до 35 (9,7%). Лише музеї були збережені. Однією з причин стало значне скорочення населення області, але найбільш суттєвою - фінансування за т.зв. «залишковим принципом». Кількість працівників культури практично не скоротилася, але лише за рахунок випробуваного в промисловості методу - переведення на неповний робочий день і неповну оплату. Більше половини бібліотекарів і працівників клубів (52%) працюють на половину, а то й чверть ставки. За словами Любові Демченко, заступника начальника управління культури Сумської облдержадміністрації, це одна з найбільших проблем. Іншою є опалення. Воно забезпечено фінансуванням лише на 30% від потреби, тому в зимовий період оплюється лише 47% культурних закладів. Це означає, що в рядовому селі клуб і бібліотека відкриті лише один раз на тиждень, в зимовий період - ще рідше. А там, де опалення немає, закриті взагалі, а бібліотекарі змушені звертатися по допомогу до шкіл. Книжковий фонд, на поповнення якого немає коштів, псується від перепадів вологості. Люди йдуть з роботи, і вакансії в клубах на 2000р. були заповнені на 48%, а в бібліотеках на 85%. Сільські бібліотеки отримують лише три газети - «Голос України» або «Урядовий кур’єр», обласну і районну. Обласні ЗМІ - радіо і ТБ охоплюють не всю територію Сумщини з ряду технічних причин. Ось така культурно-інформаційна ситуація в сільській місцевості.

Додамо ще повний занепад (96%) популярного раніше кіно. На 1991р. в області працювало до 1000 кіноустановок. Зараз їх кількість зменшилася до 58. В деяких районах (наприклад, Охтирському) ліквідовано взагалі усі кіноустановки. Частину аудиторії взяло на себе відео, але наскільки воно поширене, ніхто сказати не може, а репертуар відеопрокату відомий.

Культурна сфера та її заклади в області фінансувалися лише на 30% від потреби. Тому в 1997-98рр. і зарплату затримували на 5 міс., і її рівень був надзвичайно низьким. Але, вважають в обласному управлінні культури, період кризи пройдено, і фінансування поступово збільшується. Вперше за 10 років виділено кошти на капітальні ремонти (2001р. - 1 млн. 123 тис. грн., з них з бюджету 526 тис. грн.). На 2001р. згідно з Бюджетним кодексом вперше доведено показник обсягу видатків бюджету на культуру. За рік галузь профінансовано на 11,4 млн. грн., що становить 91,9% від запланованого (12,4 млн. грн.). На 2002р. ця цифра має збільшитися на 400 тис. і складе 12,8 млн. грн., причому 8,6 млн. грн. надійде як субвенція з державного бюджету, 1 млн. грн. виділить обласний бюджет, та 3 млн. грн. додадуть районні, сільські та селищні бюджети. Та все це складе лише 35,8% від замовлення (всього ж обласний бюджет затверджено на рівні 266 млн. грн.). На одного жителя Сумської області культурних витрат перепаде по 3,85 грн. на рік, або по 1,5 коп. в день.

Проблема недофінансування є найбільшою. Середній рівень зарплати працівників культури становить від 80 до 150 грн. Частково поповнити кошти допомагають районні бюджети, оскільки сільради, до комунальної власності яких належать з 2001р. культурні заклади, не в змозі надавати їм підтримку. Окремі райони за 2001р. збільшили витрати на ці потреби в 3 рази, але є такі, де контрольна цифра витрат навіть не була виконана. Загалом же місцеві бюджети виділили на культуру додатково в 2001р. 3,8 млн. грн. Деяку допомогу надають сільгосппідприємства. В одному з сіл Конотопського району керівник такого підприємства навіть відмовився передавати клуб та бібліотеку до комунальної власності і утримує їх на балансі підприємства. Допомогу надають і промислові підприємства, в основному на проведення разових обласних культурних заходів, таких як «Естафета праці та культури», що відбувається в області вже 2-й рік. Деяку частку становлять і надходження від платних послуг, які надають бібліотеки і клуби. Найбільше цих надходжень дає обласна наукова бібліотека в Сумах. Вона ж виграла в 2001р. грант Програми розширеного доступу та навчань Інтернет (IATP) програми Бюро з питань освіти та культури Держдепартаменту США. На цей грант в приміщенні бібліотеки було обладнано інтернет-центр з безкоштовним обслуговуванням бажаючих.

В обласному центі розташовані також найбільший театр, обласна філармонія, два найбільших музеї, зал органної музики і центр народної творчості, які фінансуються з обласного бюджету, але працюють в основному для жителів Сум. В місті не було скорочено жодного культурного закладу. Правда, довелося об’єднати дитячу і загальну міські бібліотечні централізовані системи, де загальна кількість філіалів збереглася (в 2001р. навіть збільшилася за рахунок прийняття в комунальну власність двох відомчих бібліотек). Не обійшлося і без зменшення ставок бібліотекарів, але скорочення штатів довелося уникнути. Не скоротилася і кількість музичних шкіл, також за рахунок зменшення навантажень. Були і великі затримки зарплати (до 6 міс.). Найбільшого провалу, як і в області, зазнало кіно. З 7 кінотеатрів в Сумах залишилося тільки 2, та й ті здають в оренду чималу частину своїх площ. Інші ж приватизовано і в них розмістилися автосалон, нічний клуб, біржа, банк тощо. Значних руйнувань від рук любителів чужого зазнали два міські парки: центральний та дитячий «Казка». Щодо останнього, то спроба міської влади передати його у власність українському Газпрому в 90-х роках лише збільшила його бездоглядність і руйнування.

У міському відділі культури вважають, що за останні два роки становище у Сумах поступово змінюється на краще. На утримання закладів культури і мистецтва у 2002р. буде виділено 1 млн. 677 тис. грн., що на 52% більше, ніж фактичне виконання у 2000р. (665 тис. грн.) та на 26,5% більше, ніж у 2001р. (1 млн. 322 тис грн.). Практично поновлено навантаження на педагогів у музичних школах, значно зменшилася кількість працюючих на 0,5 ставки, зарплата і комунальні послуги фінансуються на 100% і виплачуються без затримок. Останні два роки виділено по 50 тис. грн. на капітальні ремонти. Проблемою залишається передплата та оновлення книжкового фонду. Значно зросли суми наданих платних послуг, що дозволило бібліотекам придбати копіювальну техніку. Міська централізована бібліотека не відстала від обласної, вигравши грант посольства США в Україні і відкривши на отримані кошти свій інтернет-центр. Але загальна сума витрат на культуру становитиме в цьому році лише 1,5% міського бюджету. Рівень фінансування також коливається в 30-40% від необхідного. У Сумах відсутній зал, який би належав міській громаді для проведення культурних заходів - відділ освіти щоразу змушений орендувати його. Раїса Грицаєнко, начальник міського відділу культури переконана: «Культура не повинна заробляти гроші».

Цікавим є досвід приватних структур. Мистецький центр «Собор» фінансується за рахунок прибутків однойменного видавництва. Приносять прибутки організаторам дитячо-юнацькі студії сучасного та спортивного танцю, кількість яких поступово збільшується. Керівник об’єднання громадян «Органум» Орест Коваль, що з 1993р. провів у Сумах 18 міжнародних музичних фестивалів органної та камерної музики, завдяки співпраці з Міжнародним фондом «Відродження» отримав грантів на суму 42 тис. дол. Він знаходив підтримку і в обласній раді: невеликі суми (від 1 до 5 тис. грн.) та знижки на оренду залів. Відчутну підтримку іноді надають меценати, які часто просять не згадувати їхніх прізвищ. Постійним за кількістю (10-12) є коло спонсорів - приватних фірм і підприємців міста. Проте час для ведення успішної комерційної діяльності у сфері культури і музики ще не настав. Низькі доходи населення, неспроможного заплатити за високоякісний культурний продукт - ось основна причина.

Обласне управління і міський відділ культури співпрацюють з громадськими організаціями: Всеукраїнською музичною спілкою, Асоціацією міст України (в якій недавно відкрито культурну секцію), Всеукраїнським товариством «Просвіта», театральними та художніми спілками. Разом вони виконують ряд спільних проектів. Ініціатива найчастіше йде від громадськості, а державні органи, якщо ідея їм подобається, і подано проект з кошторисом, можуть піти назустріч. Але це не є довгострокова стратегічна позиція. Згадана «Естафета праці та культури» в стилі самодіяльності часів УРСР почалася з ініціативи голови держадміністрації Володимира Щербаня. В міжкультурних зв’язках області орієнтація на Росію стає все більш визначеною. Частину культурних заходів, як от святкування восени 2001р. «6-річчя партизанського руху на Сумщині», ініціює Київ. Недержавні установи формують ідеологію самі для себе - фірма «Інтерконцерт» практично завжди запрошує в Суми тільки російських естрадних виконавців. Переважна більшість жителів області є споживачами російської чи російськомовної масової культури.

Стара радянська система культурних закладів перебуває в перманентній кризі, і головна причина - недофінансування. Громадсько-приватні культурні ініціативи не набудуть широкого поширення доти, доки не зросте рівень доходів громадян, і вони зможуть витрачати їх не тільки на харчування і одяг. А щодо ідеології - тут, напевно, необхідні продумані заходи держави з модернізації української культури, її PR-підтримці.

Наші слабкості є продовженням наших сильних рис. Цей афоризм добре показує суть культурної ситуації на Дніпропетровщині. Вплив Дніпропетровська на культурне життя сучасної України не відповідає тій вазі, яку має регіон у сферах політичній і економічній. Причина, на нашу думку, полягає в психологічній установці на однобічний розвиток, а також в певному історичному невезінні.

Невиконаний задум
Офіційною датою заснування Дніпропетровська, тоді Катеринослава, є 1776р. Місто мало стати своєрідним пам’ятником Катерині ІІ і південною столицею Російської імперії. Місто мали побудувати у формі античного амфітеатру, а головна церква - Преображенський собор - мала бути трохи вищою за Собор св. Петра і Павла в Римі. Планувалося заснувати численні театри, перший в Україні університет… але не судилося. Смерть Г.Потьомкіна поклала край амбітним планам. Катеринослав залишився з великими культурними амбіціями, але без реального їх втілення - звичайним губернським містом. Преображенський собор у “скороченому варіанті” було добудовано на кошти катеринославських купців через півстоліття після заснування міста.

Новим поштовхом для розвитку міста стало виявлення багатих покладів корисних копалин. З допомогою російського і французького капіталу в Катеринославській губернії було збудовано потужну гірничо-металургійну базу. Економічне зростання призвело до культурного пожвавлення: було засновано перший вищий навчальний заклад гірничого профілю. Завдяки коштам, наданим місцевими діловими колами, з’явилися художній та історичний музеї. Останній очолив Д.Яворницький - відомий етнограф, археолог, знавець історії Запорозького козацтва.

Психологія технократизму
Зірка Дніпропетровська зійшла в 1950-х роках, коли радянській уряд зробив місто одним з оборонно-промислових центрів, де мав “куватися ракетний щит” СРСР. Величезні кошти, спрямовані на оборонні підприємства міста, давали можливість суттєво підняти культурний і освітній рівень. В той же час у Дніпропетровську формувався суворо прагматичний підхід до культури: вона не набула самодостатності і радше сприймалася як заповнення вільного від напруженої роботи часу або як хобі. Прикладом сучасного надмірного прагматизму є те, що на центральному проспекті міста ім.Карла Маркса (колишній Катерининський) розташовано кілька ринків і автостоянку.

Дніпропетровськ був прямо підпорядкованим загальнорадянським структурам у Москві, тому республіканські державні й партійні органи не виявляли схильності до активного втручання в регіональні процеси. Важливим фактором, який і досі впливає на культурну ситуацію в місті, стала інтенсивна циркуляція політичної й інжерно-технічної еліт. З одного боку, тривав наплив спеціалістів з Росії, насамперед, випускників московських вузів, а з іншого, особливо в 1970-1980рр. набрав силу зворотний процес - тільки у вищих державних і партійних органах влади працювало близько 280 вихідців з Дніпропетровщини (одним з перших був Л.Брежнєв, за що місто отримало прізвисько “батьківщина застою”). Місто остаточно стало російськомовним і політично активним.

У культурному плані це створило подвійний стандарт: з одного боку, фінансували розбудову місцевих культурних інституцій, з іншого - зберігали орієнтацію на “споживання” столичних культурних стандартів. Останнє виражалося, наприклад, у гастролях в місті провідних московських і ленінградських театрів на запрошення і за рахунок оборонних підприємств.

Важливі завдання, які ставили перед містом, вимагали творчої свободи, тому в Дніпропетровську було можливим те, що було заборонено в інших містах України: коли на початку 1970-х років прокотилася хвиля репресій проти діячів української культури, особливо в сфері гуманітарних наук, це майже не торкнулося Дніпропетровська. Іншим прикладом є стійкість джазової традиції, “занесеної” випускниками московських вузів, - у Дніпропетровську проводять щорічні джазові фестивалі. Однак і тут мала місце подвійність: культурна свобода існувала до тих пір, поки не входила у протиріччя з “виробничою необхідністю” або з лояльністю до політичного режиму, причому головну роль грала самоцензура.

У 2-ій пол. 1980-х років ситуація стала кардинально змінюватися: Дніпропетровськ поступово ставав культурним центром. Але наступне десятиліття поставило під сумнів цю тенденцію.

Культурна ерозія 1990-х
Економічна криза, якої зазнала Дніпропетровщина в 1990-х роках, вкрай негативно позначилася на культурній сфері. Найважчим був початковий етап, коли оборонні підприємства, самі у скрутному становищі, вже не мали змоги підтримувати культурні заклади (навіть власні Будинки культури). Витрати на утримання культурної сфери майже повністю лягли на місцеву владу, не готову до виконання нових функцій. Проблема полягала не тільки в обмеженості коштів, але й у відсутності бачення перспектив у культурній політиці в регіоні, яка зводиться переважно до підтримки (на мінімальному рівні фінансування) наявних культурних закладів. Про проблему якості надання культурних послуг не йдеться. Збереглися як інституції Російський драматичний театр ім.М.Горького, Театр опери та балету, Театр української драми ім.Т.Шевченка, Ляльковий театр, однак їхній рівень значно погіршився, що автоматично призвело до зменшення глядацької аудиторії. У занепаді міські парки, кінотеатри.

Становище ускладнює інтенсивний відтік кадрів, до “звичного” московського напрямку додався ще один - київський.

З позитивних винятків можна згадати Михайла Мельника, який пішов із занепадаючого театру ім.Шевченка і створив театр одного актора “Крик” (неодноразового лауреата всеукраїнських і міжнародних конкурсів), який користується неабиякою популярністю у дніпропетровців. Йому надавали підтримку і місцева влада, і комерційні структури. Знайшов спонсорів і своїх глядачів оригінальний Молодіжний театр “Верим”. Належний рівень зберіг завдяки численним гастролям вітчизняних та іноземних виконавців Зал органної музики.
Певне полегшення настало в середині 1990-х разом з появою потужних комерційних структур, які мали можливість займатися благодійною діяльністю. Підтримка підприємцями культури йде за схемою: у зв’язку з ювілеєм тієї чи іншої комерційної структури запрошують відомі російські театри - ім.Ленінського комсомолу, ім.Вахтангова, театр на Таганці, театр «Современник», театр ім.В.Маяковського, Петербурзький театр рок-опери, солістів Маріїнського театру. Це дає свої позитивні наслідки, зокрема, збережено традицію любителів театрального мистецтва високого ґатунку. А російські театральні трупи сьогодні з задоволенням гастролюють в Дніпропетровську не рідше, ніж у Києві. Українські, зокрема, київські, театри значно менше представлені на дніпропетровських сценах.

Комерційні структури активно підтримують місцеві дитячі творчі колективи. Наприклад, корпорація “Єдині енергетичні системи України” виступала спонсором дитячого ансамблю скрипалів “Віоліно”, причому без особливого “рекламного шуму”. Комерційні структури та обласна держадміністрація підтримали дитячий танцювальний ансамбль “Орлятко” - завдяки спонсорам у Дніпропетровську щорічно відбувається міжнародний фестиваль “Орлятко збирає друзів”, на який приїздять десятки творчих колективів із багатьох країн.

Дніпропетровськ не зачепила хвиля перейменувань і знищення пам’ятників комуністичним діячам. Дався взнаки дніпропетровський прагматизм - пам’ятники В.Леніну і Г.Петровському (на честь якого і названо місто) залишилися на своїх місцях. Завдяки сприянню обласних і міських органів влади в центрі Дніпропетровська відкрито пам’ятники Д.Яворницькому і Т.Шевченку. На кошти місцевої громади побудовано нову церкву Св.Миколая на Монастирському острові (інші церкви ремонтують за рахунок відповідних парафій).

З економічною стабілізацією кінця 1990-х років відбулася певна стабілізація і в культурній сфері. Перевиконання місцевих бюджетів дало можливість відремонтувати центральні бібліотеки, музеї, відновити діяльність двох центральних міських парків (ім.Л.Глоби та ім.Т.Шевченка).

Культурні установи навчилися самі заробляти на життя. Театри надають в оренду вільні площі для проведення торгово-промислових виставок, комерційних семінарів, бібліотеки розширюють коло платних послуг абонентам, здають площі книжковим магазинам. Міські кінотеатри приватизовано, частину з них перепрофільовано під інші потреби (магазини, нічні клуби), інша частина, оновивши обладнання (система “doubly surround”, сучасний інтер’єр, обслуговування) та репертуар, повернула глядачів до кінозалів.

Розвивається культура польської, німецької, азербайджанської і, особливо, єврейської громад Дніпропетровщини, насамперед, завдяки закордонному фінансуванню.

Перспективи
Специфіка дніпропетровського регіону вказує, що розвиток культурної сфери великою мірою буде пов’язано з відновленням його економічної потужності. При цьому Дніпропетровщина і надалі буде виступати в ролі “культурного реципієнта”. Хотілося б, щоб відбулося розширення культурного поля ще й за рахунок посилення зв’язків з іншими регіонами України.

Однак кардинальних заходів з покращення культурної ситуації в регіоні очікувати не слід, і особливого “дніпропетровського шляху” виходу з кризи немає. Можна довго підтримувати культурні установи, але це автоматично не означає, що підтримується культура.

Те, що в останні роки культуру в Україні фінансують за залишковим принципом, дається взнаки. Під прикриттям лозунгів необхідності все переводити на ринкові рейки відбулося відокремлення культури від держави. Заклади культури стали ласим шматком для “новоукраїнців”, які приватизувати за безцінь приміщення, котрі свого часу будували на народні гроші для загальнонародних потреб.

Становище старих закладів культури на Київщині краще, аніж в інших регіонах України, але загальні тенденції, котрі відбиває столичний регіон (у погіршеному варіанті), проектуються на всю Українську державу. Найбільш несприятлива картина вимальовується серед кінотеатрів, закладів масової культури, найбільше відвідуваних населенням у минулі роки. У Києві нині діє 31 кінотеатр. Ще з десяток приміщень колишніх кінотеатрів перепрофільовано, або ж використано не за призначенням. І якщо “Київська Русь”, “Кінопалац”, “Україна”, “Київ” є рентабельними і навіть приносять певний прибуток, то вже давно немає єдиного на увесь віддалений від центру міста район Академмістечка кінотеатру “Електрон”, у приміщені якого тепер успішно функціонує магазин. Побудований 1960р. кінотеатр “Супутник” на Першотравневому масиві (в якому в 60-70рр., завдяки ентузіазму його директора, демонстрували найновіші в Києві фільми) орендує протестантська секта, а ще там відкрито пивний бар (приклад культурної політики рідної держави). В кінотеатрі “Тампере” (колишній “Відрадний”) розгорнуто оптову торгівлю та функціонує більярд, в кінотеатрі “Берізка”, що на Чоколівці, розташовано станцію технічного обслуговування, а в кінотеатрі “ім.О.Довженка” вже не перший рік до 6 ранку працює казино “Червоне і Чорне”. Цей заклад уже давно потребує ремонту, на який у керівництва міською культурою немає коштів, і він виставлений на конкурс на приватизацію, зі стартовою ціною 1 млн. дол. Можна і не гадати, кому дістанеться дуже зручне приміщення кінотеатру. Чи не занадто нерозбірливо місто ставиться до своїх культурних об’єктів, і хто з часом буде фінансувати будівництво нових приміщень для подібних закладів масової культури?

Нині в Київській області функціонують 848 клубних установ, 30 централізованих бібліотечних систем з 885 філіями, 3 парки культури та відпочинку. Незважаючи на низькі зарплати, сьогодні в закладах культури області працюють 6,6 тис. чол., зокрема, 5,3 тис. творчих працівників, з яких: 1,7 тис. працівників клубних установ, 1,6 тис. бiблiотекарiв. Бібліотеки Київського регіону тримаються на ентузіазмі їхніх працівників, зарплати яких далеко не дотягують до офіційно встановленого прожиткового мінімуму.

У столиці найважче районним бібліотекам, у яких сьогодні найбільше проблем з укомплектуванням фондів новими надходженнями, передплатою на періодику та обслуговуванням читачів. Серед столичних бібліотек, які сьогодні спромоглися триматися на плаву - бiблiотека iм.А.Ахматової (вул. Казанська, 20), бiблiотека iм.С.Айнi (вул. О.Телiги, 55), бiблiотека iм.А.Мiцкевича (вул. I.Франка, 16/2), бiблiотека „Книжкова свiтлиця” (вул. Зодчих, 30/6), бiблiотека iм.Коцюбинського (пр. Голосiївський, 97 а).

Болючою проблемою є забезпечення і комплектування літературою українською мовою з різних галузей знань, виданою в Україні. Податкова політика в галузі книговидання проводиться так, що вітчизняний книговидавець не є конкурентноспроможним. З цієї причини книжкові фонди комплектуються російськомовною літературою, завезеною з Росії і українські фахівці не зі своєї волі змушені користуватися цими виданнями, що є очевидно великим ідеологічним прорахунком у галузі культурної політики.

Іншою важливою проблемою є колишні відомчі науково-технічні бібліотеки. У зв’язку з зупинкою і закритям промислових підприємств, їхні бібліотеки зі значними фондами науково-технічної літератури ліквідовуються, а сама ця література зникає у невідомому напрямку, включно аж до масового її списання на макулатуру. Через низку зарплату в бібліотеках залишаються старі професійні кадри, а нового бібліотечного поповнення випускників бібліотечних вузів немає. Через 5-10 років укомплектувати масові бібліотеки не буде ким.

Державі з року в рік стає все важче утримувати (навіть на такому малофінансованому рівні) заклади культури і їхніх співробітників, водночас переведення бібліотек на самофінансування чи систему самоокупності не є реальним у найближчий час.

Важливим елементом роботи київських бібліотек у нових ринкових умовах є впровадження інтерактивних послуг через вихід в систему Інтернет.

Аби Україна поволі ліквідовувала своє відставання в інформаційній (а значить і в культурній) сфері, її культурна політика має враховувати всі особливості сучасного інформаційного простору. “Осідлати” інформаційні потоки стане можливим за умови, коли всі заклади культури функціонуватимуть за своїм призначенням, а роль бібліотек у сучасному інформаційно-культурному полі буде зміщено в бік сучасних інформаційних технологій. Першопроходцем у проекті широкого освоєння громадянами України модерних інформаційних технологій має стати київський регіон і Київ, де має найближчим часом бути апробовано пілотний проект “Громадська інформація”, котрий потім варто поширити на територію всієї України.

Упродовж останніх десяти років ситуація в галузі культури у Львівській області суттєво змінилася. Можна окреслити ряд тенденцій, які останнім часом спостерігаються у змінах культурної інфраструктури регіону (табл.1).

Таблиця 1
Стан мережі установ культури Львівської області

Показники 1990 1995 2000
Кількість професійних театрів на кінець року 12 10 10
Кількість відвідувань театрів за рік: - тисяч 1989,4 619,8 363,3
- на 100 осіб населення, відвідувань 72,1 22,4 13,4
Кількість концертних організацій на кінець року 4 6 7
Кількість відвідувань концертних організацій за рік: - тисяч 441,4 172,5 126,4
- на 100 осіб населення, відвідувань 16,0 6,3 4,7
Кількість музеїв (включаючи філії) 14 16 18
Кількість відвідувань музеїв за рік:
- тисяч 2246,0 1141,5 1058,8
- на 100 осіб населення, відвідувань 81,4 41,3 39,1
Кількість масових та універсальних бібліотек 1724 1627 1439
Книжковий фонд бібліотек:
- млн. примірників 21,8 16,6 14,9
- на 100 осіб населення, примірників 789 600 548
Кількість установ культури клубного типу 1616 1554 1424
Кількість кіноустанов з платним показом на кінець року 1535 789 302
- з них стаціонарні 1520 789 302
Кількість відвідувань кіносеансів у рік, млн. 27,9 1,3 0,2
Кількість шкіл естетичного виховання Ні 73 74

Джерело: “Статистичний щорічник Львівської області за 2000р.”

В першу чергу, очевидне зменшення закладів культури області пояснюється змінами в економіці, коли колишні підприємства-гіганти в результаті економічної кризи стали позбуватися частини закладів соціальної сфери, які перебували в їхній власності. Друга причина такого явища - масова міграція населення області за кордон у пошуках роботи, (особливо в сільських районах), відповідно, частина сільських клубів, бібліотек і кіноустанов закривається через незатребуваність.

Більшість закладів культури державної і комунальної власності перебуває в жалюгідному стані. Коштів з бюджетів різних рівнів вистачає тільки на покриття витрат на заробітну плату і оплату комунальних послуг. Про капітальні ремонти приміщень, не кажучи вже про купівлю нового обладнання і сучасної техніки, керівники цих закладів навіть не мріють.

Чомусь чиновники часто ігнорують у своїх програмах розвитку культури суттєве зниження інтересу населення області до культури і мистецтва, про що яскраво свідчить зниження кількості відвідувачів усіх без винятку закладів культури. Причини цього явища - не тільки в економічній площині, часто за розмовами про незадовільне фінансове забезпечення галузі культури чомусь забувають, що зміни в суспільстві стосуються і культури. І власне культура залишається найбільш консервативною галуззю, реформи в якій ідуть надзвичайно повільно.

З іншого боку є тенденція до поширення і розширення приватних ініціатив у сфері культури. Так, у середині 90-х років у Львові було створено дві впливові недержавні культурно-мистецькі організації - галерею “Ґердан” і мистецьке об’єднання “Дзиґа”. Обидві організації активно займаються пропагандою сучасного українського мистецтва. Часто саме вони, а не державні структури підтримують молодих обдарованих митців. Крім них у регіоні функціонує і ряд інших, однак через фінансові та інституційні проблеми, характерні для становлення недержавного сектора в Україні, їхня діяльність менш помітна.