Український Регіональний Вісник поцікавився у провідних політологів та соціологів чи стали ці парламентські вибори кроком до встановлення в державі справжньої політичної культури.

Микола Томенко, директор інституту політики, новообраний народний депутат.
Ці вибори стали справді кроком до становлення політичної культури. Адже її становлення відбувається в дезінформаційному медіа просторі, під тиском влади, за відсутності інформації або ж під тиском великої кількості неправдивої інформації.але суспільство знайшло для себе якісь внутрішні можливості читати і чути між рядками і візуальної і друкованої інформації і дізнаватися про суть конфліктів в суспільстві, про реальних лідерів в політиці. І тому ці результати виборів стали доброю картинкою от цього правильного прочитання дезінформаційного поля. І якщо так багато людей можуть в цьому полі розібратися і проголосувати , то це означає , що рівень політичної культури є високим. Звичайно, це аномалія і ненормальність, що суспільство ламає голову, як розшифрувати правильні і неправильні повідомлення політиків. Однак суспільство таки знайшло якісь форми самоосвіти і власного політичного виховання, в той час , коли держава цьому протистоїть і мас-медія не є тими ланками, які мали б допомагати підняти рівень політичної культури для суспільства. І тому ці вибори – це великий крок народу. Змінюються і політики: воли більше цього разу вели свої виборчі кампанії в регіонах, вони більше їздили, вони активніше працювали із регіональними медіями. І я думаю, що не беручи до уваги мажоритарні округи, де дійсно досі провадиться інша культура виборів, де не було змагання ідей, де відбулося просто голосування за тих, які щось вирішили на даний момент; а в голосуваннях за політичні сили на регіональному рівні все ж таки була певна конкуренція. І тому я вважаю, що мажоритарні вибори потрібно скасовувати взагалі, тому що мажоритарні вибори- це розкіш розвинених країн, так само як референдум. Я є противник поки що обрання голів обласних державних адміністрацій, хоча б тому, що це не є місцеве самоврядування і відомо хто буде перемагати за таких умов. Тільки ідея і політична команда є суб”єктом місцевого голосування найближчим часом.можна повернутися до цього пізніше, можна зробити якусь схему, яка дозволить побачити регіональних лідерів.

Олександр Дергачов, політолог, головний редактор часопису “Політична думка”
Я думаю, що це більше ніж шанс, тому що це вже масштабні події, які дещо здивували і налаштували на оптимістичний лад. Але ці вибори – це лише шанс, який потрібно закріплювати і я вважаю, що головною зараз буде поведінка політичної еліти, якій народ дав цей шанс. Впевнений, що саме такий вибір українського народу,для більшості українського народу був дуже несподіваний. Тобто, ті, хто отримав мандат захисників демократії мають усвідомлювати, що це певний кредит довіри, а не адекватних оцінка їхніх дій ( це стосується і Ю.Тимошенко, і В. Ющенка,і навіть більшою мірою О.Мороза, який частково перетворюється на лідера нових лівих, а частково все ще залишається у нашому минулому). Ми можемо говорити про економічні складові демократії, які ближчі більшості з блоку “Наша Україна”, і яскраво виглядають у виконанні блоку Ю. Тимошенко. Однак загалом їм потрібно ще більш чітко визначити зміст власної стратегії і лише їхня послідовність могла б закріпити їхню власну роль і ці позитивні тенденції в суспільстві. Чи навряд ми можемо розраховувати на появу інших політичних сил, орієнтованих на поглиблення демократії в Україні , йдеться лише про можливості еволюції поглиблення оцих якостей тих, хто вже обраний. Дуже багато що залежатиме від Президентських виборів і від того, наскільки різні політичні сили і яким чином скористаються уроками парламентських виборів. Зокрема, як це позначиться на розвитку законодавства, вдосконаленні Закону про вибори, врегулювання діяльності ЗМІ. Найважливішим фронтом стануть вибори місцеві і все ,що пов”язане із виборами за мажоритарною системою. Очевидно, що від неї потрібно відмовлятися, але це іще не гарантує реального покращення загальної ситуації. Потрібно щоб в інший спосіб діяли місцеві громади, щоб там було опертя демократії, поки що воно у нас існує в загальнонаціональному масштабі і багато в чому за рахунок тієї уваги, яка приділялась Україні світовою спільнотою.
Ми маємо шанс на наступні кроки для встановлення реальної демократичної культури, однак, мені здається, що влада це так само відчуває і я , на жаль, не можу говорити про те, що вона сприятиме цьому процесу. Принаймні все що стосується політичного майбутнього Президента Леоніда Кучми, все це може зіграти гальмуючу роль в цьому розвитку. Очевидно, що у нас виконавча влада є зосередженням цих недемократичних традицій і повсякденної практики. Ми можемо лише говорити про те, що український парламент отримав деякі додаткові можливості наполягати на плюралізмі, на захисті прав меншості , на дієвій участі опозиції у політичному процесі і усьому, що пов”язано з парламентаризмом, як таким (навіть це під загрозу, тому що половина парламенту контрольована виконавчою владою і мета цього контролю саме не дозволити розвиватися як самостійній гілці влади Верховній Раді). Проте багато що вирішуватимуть особистості і ось тут ми маємо більше шансів, ніж коли говоримо про політичні інституції. Авторитарні сили не мають яскравих лідерів, і вже стає зрозумілим, що без публічного потенціалу , тільки за рахунок фінансових та інформаційних можливостей та адміністративного ресурсу, перемогти в сучасній Україні вже неможливо. Треба дещо більше і ось цього влада немає, більше того саме суспільство сьогодні потужно натякає, що перспективи має тільки такий лідер, який продемонструє власну прихильність до демократії.

Валерій Хмелько, в.о. керівника департаменту соціальних наук і технологій Національного університету “Києво-Могилянська Академія”
Проблема формування політичної культури – це проблема формування , перш за все, певних цінностей, певних соціальних установок, готовності діяти певним чином, тобто ті навички (крім цінностей і орієнтацій) аналізу політичної ситуації для прийняття рішень під час виборів, під час якихось кампаній, коли потрібно реагувати, окрім того , що потрібно голосувати, як ,наприклад, було під час касетного скандалу. Спеціальних соціологічних досліджень по формуванню політичної культури поки що в Україні я не зустрічав. Ми намагалися фіксувати деякі цінності орієнтації , які є складовою політичної культури в трьох основних площинах: соціально-економічні орієнтації (ринкові-протиринкові, вони входять до політичної культури, тому що мовиться про те, які саме підтримувати політичні сили), національно-політичні орієнтації (від націоналістичних до інтернаціоналістичних) і політико-правові орієнтації (від автократії до демократії). Зміни, безумовно, відбуваються.
Поки що ми можемо сказати, що політична культура, як макроструктура, що дозволяє нашим виборцям орієнтуватися між різними партіями достатня, для того, щоб розрізняти ці партії, однак недостатня, для того, щоб диференціювати їх більш чітко.
Якщо говорити про соціально-економічні орієнтації, то у нас все ще переважають ліво-центристські (або змішана економіка, або ж бажання, щоб більше держава мала влади, ніж ринок). Однак розвиток десяти років зняв таку дезорієнтацію, коли люди взагалі важко сприймали приватну власність і були проти вільних цін. В соціально-економічній галузі цілісність політичної культури підвищилася, хоча вона іще не однорідна.

Ростислав Павленко, політолог Міжнародного Інституту порівняльного аналізу
Електорат однозначно став більш розбірливим, він дивиться на ідеології, на те, що говорять кандидати і те, що вони реально вже зробили. Тому звужується поле для маніпулятивних впливів, які пов”язані із незнанням виборцями реальної ситуації і в цьому сенсі можна із полегшенням констатувати, що політична культура значно підвищується. Багато що залежить від того, наскільки далі піде розвиток власне політичної еліти, наскільки буде структурований парламент, як зможе парламентська більшість сформувати уряд. Якщо це станеться ,то це буде кроком далі до раціоналізації виборців і до підвищення політичної культури, в тому сенсі, що люди вочевидь побачать, що є спосіб на формування влади, коли чітко відомо хто відповідальний за політику.
Якщо переможуть ті тенденції, які помічають політологи , а саме про те, що може розпастися “Наша Україна”, якщо не відбудеться об”єднання правих сил, або це буде не виразна більшість, із нову уряд формуватиметься кулуарно і стане таким собі зібранням фігур різної ваги, тоді залишатиметься сподіватися ,що підвищення політичної культури відбуватиметься стихійно і еволюційно. А на такий стихійний розвиток впливає набагато більше негативних факторів і тоді люди можуть взагалі розчаруватися в політиці, може відбутися зневіра загалом в те, що вибір щось значить і тому все ще залишається загроза втрати цього першого надбання політичної культури.
На сьогодні багато залежить , чи буде законодавчо визначено повноваження громадських організацій для реального впливу на місцеве самоврядування і також загалом на органи, які приймають рішення. Зараз при багатьох міністерствах і парламентських комітетах створені громадські ради, спостережні ради. Але поки що це ініціатива згори або ж данина моді. Якщо ж це набуде внутрішнього духу, якщо самі громадські організації зможуть скористатися з цього і має бути вирішена ціла низка питань податкового характеру про те, щоби з”явилася економічна ініціатива і зокрема, у бізнеса підтримувати громадські організації і далі, щоб вони могли отримувати необхідну інформацію і мати легальніші шляхи здійснення впливу на владу, - тоді можна буде говорити про подальші шанси встановлення справжньої демократичної культури в державі, тому що це може стати додатковим стимулом для самоорганізації громадянського суспільства і кроком вперед.

Почнемо з визначення політичної культури. Візьмемо найновіший і начебто найнауковіший енциклопедичний словник УСЕ і побачимо досить неоковирне визначення: “Політична культура - це знання, системи цінностей, взірці поведінки, які лежать в основі дій різних суб’єктів (правлячої групи, масових рухів, партій, керівників, які у силу свого посадового чи іншого становища регулюють відносини між людьми в межах певної держави або стосунки з іншими державами)”. З цього визначення випливає, що політична культура є винятковою прерогативою фахових політиків і, можливо, постійних учасників політичних процесів. Народ, він же електорат, він же суб’єкт влади в Україні, за цим науковим визначенням, апріорі позбавлений права мати політичну культуру. І навіть науковці та журналісти (якщо вони не члени партій) - також люди політично безкультурні. За визначенням.

Дві культури: майже за Леніним
Утім, можливо, що у наведеному визначенні міститься сенс, на який не звернули уваги автори словника. А саме: що у сьогоднішній Україні існує аж дві політичні культури (майже за Ульяновим-Леніним): офіційна, себто система цінностей і взірців поведінки правлячих верств, політиків та посадовців, і офіційно не визнана, просто людська, якою керуються пересічні і не зовсім пересічні громадяни, не включені у систему владних стосунків. Перші ведуть напружену боротьбу за місце поближче до президента, до бюджетної годівнички, до фінансових потоків та дипломатичного зарубіжного паспорта. І тільки раз на чотири роки, коли на черзі постають парламентські вибори, ця публіка згадує про інтереси народу і своє служіння йому. Другі ведуть на кухнях, у транспорті і на шпальтах небагатьох уцілілих незалежних видань дискусії про дивовижну природу влади в Україні та під час виборів віддають голоси за принципом “найменшого зла” - за того з фахових політиків, котрий має обличчя бодай схоже на людське.

Загальна ситуація із так би мовити двома культурами пов’язана і з іншою достеменною рисою українського політикуму. Україна відрізняється від демократичного світу, зокрема, тим, що її політична еліта у своїй більшості не почувається підконтрольною ані структурам громадянського суспільства, ані суворим нормам суспільної моралі, ані навіть приписам права.

“Верхи” прагнуть владарювати
Одним із символів своєрідності політичної культури офіційної еліти стала демонстрація на двох телеканалах стрічки "PR" .Фільм "PR", презентований його авторами як документальний, був показаний телеканалом ICTV 16 і повторений 17 березня. А 27 березня, як стверджують деякі журналісти, за особистою вказівкою президента Леоніда Кучми його демонструє інший популярний телеканал - 1+1. На думку низки незалежних журналістів і політологів, увесь фільм був не більше, ніж замовним політтехнологічним засобом, спрямованим на дискредитацію блоків Ющенка і Тимошенко та Соцпартії Мороза. А ще - на провокування масштабних антизахідних настроїв у суспільстві.
Що ж стосується декларованої документальності й неупередженості, то щодо цього у політичному середовищі існують серйозні сумніви. Деякі особи, котрі постали у фільмі, наприклад, Володимир Чемерис (один із лідерів акції “Україна без Кучми”) чи Роман Купчинський (колишній керівник української служби Радіо “Свобода”), зауважують, що їхні інтерв’ю були істотно “відредаговані” - таким чином, що висловлені думки виявилися відверто сфальсифікованими. А от Володимира Малинковича автори фільму представили як керівника незалежного політологічного інституту, а не голову ради з питань громадянського суспільства при президенті Л.Кучмі (В.Малинкович справді обіймає обидві ці посади, але різниця між його двома статусами дуже велика, чи не так?). Іншими словами, саме застосування під час парламентської кампанії такого фільму, як "PR", видається яскравим свідченням специфіки політичної культури українських “верхів”. Не менш яскравим є й інший приклад, пов’язаний із пропагандою ідей соціал-демократії телеканалом “Інтер”, контрольованим СДПУ(о). (ICTV відверто забезпечував виборчу кампанію блоків “За єдУ” та КОПів). “Інтер” упродовж двох місяців подавав відеокліпи про переможну ходу європейської соціал-демократії. Зелена трава, чиста вода, дешева ковбаса - так можна окреслити квінтесенцію цих роликів. А закінчувалися всі вони нав’язливим нагадуванням: у 13 з 15 країн Євросоюзу при владі - соціал-демократи, тому, мовляв, Європа і благоденствує. Насправді ж тільки у 7 країнах об’єднаної Європи при владі тамтешні соціал-демократи. Тобто громадянам України була запропонована відверта телебрехня.

Але це ще не все. У партійній газеті СДПУ(о) “Наша газета+” були опубліковані портрети “лідерів світової соціал-демократії”, причому серед трійки таких лідерів опинився і Віктор Медведчук - керівник СДПУ(о), котра не є членом Соцінтерну. Знову фальсифікація. І, нарешті, інтерв‘ю головного ідеолога СДПУ(о) Олександра Зінченка в тій же газеті, де тільки раз (побіжно і через кому) згадано бідність і безробіття і зовсім забуто проблему захисту людей найманої праці - чільну для світової соціал-демократії. От така політична культура притаманна іншому відламу “партії влади” - СДПУ(о).

“Низи” хочуть бути громадянами
Навіть побіжний погляд на перебіг виборчих перегонів засвідчує появу нових тенденцій в українському політичному житті. Оскільки рівень довіри до владних інститутів, за даними всіх незалежних соціологічних центрів, упав до найнижчої позначки за час існування Української держави, сама влада (а в Україні це поняття асоціюється з “президентською вертикаллю”) та провладні політичні сили більш відверто, ніж будь-коли, використовували всі різновиди своїх ресурсів для тиску на свідомість виборців. Навряд чи без такого тиску електорат узагалі дізнався б про існування розкручених під самі вибори політичних проектів під назвою “Жінки за майбутнє” чи “Команда озимого покоління”. Але попри те, уперше президент Л.Кучма не проти того, щоб очолити політичну партію, і це має стати саме чинна “партія влади”. Уперше “офіційна опозиція”, тобто КПУ, як було зрозуміло ще до голосування, стає за рівнем підтримки не першою, а другою (і навіть - другорядною) політичною силою.
Один із парадоксів цих парламентських виборів полягав у тому, що значна частина старшого покоління, яка раніше голосувала або за комуністів, або за партію влади, почала вагатися: а чи не віддати голоси Вікторові Ющенку, котрий, хоч і розмовляє українською, але за часів свого прем’єрства справно платив пенсії? Хоча внаслідок справді шалених атак на блок В.Ющенка з боку російських мас-медіа в останні дні перед виборами ця частина електорату здебільшого так і не визначилася остаточно й просто проігнорувала (вперше в житті!) вибори, сам факт таких вагань надто показовий. Ще одна новина щодо електорального середовища: уперше більшість виборців визначилася з прихильністю до певних ідеологій, в абсолютній більшості - демократичних; при цьому партійність кандидата у депутати стала не його вадою, а чеснотою. Уперше “партизація” та ідеологізація настроїв українських виборців вже стала доконаним фактом; у цьому вимірі політичної культури суспільство значно випередило, скажімо, президента Л.Кучму, котрий продовжує повторювати, що політичні партії представляють тільки 3-5% населення (себто своїх членів).
Ще один цікавий у досліджуваному аспекті висновок виборів - це катастрофа олігархічних СДПУ(о) й ПЗУ. За даними Київського міжнародного інституту соціології, напередодні виборів аж 21% громадян України були прихильниками ідей соціал-демократії. За СДПУ(о) проголосувало утричі менше. Прихильників екологічної ідеології і політики - 13%. За ПЗУ проголосувало удесятеро(!) менше. Може, люди не пов’язують ідеологічні побудови з реальними партіями? Ні, пов‘язують. Прихильників ідей комунізму - 23%. Саме стільки набрали всі комуністичні партії разом. Прихильників соціалістичної ідеології - 8%. На 1% менше набрала Соцпартія Олександра Мороза. Отож напрошується висновок: масовий виборець не побачив ні у ПЗУ, ні в СДПУ(о) справжніх “зелених” і соціал-демократів. Він прагне бачити на політичній арені партії зі справді європейськими демократичними ідеологіями, а не їхні муляжі, створені московськими політтехнологами. Виборець прагне бачити чесну владу, оскільки чинну він однозначно вважає нечесною.

Великі сподівання прихильники змін у суспільстві поклали на парламентські вибори і на харизматичних лідерів – Віктора Ющенка, Юлію Тимошенко, Олександра Мороза (за якими вже проглядається нова хвиля потенційних “харизматів” - Сергій Терьохін, Тарас Чорновіл, Юрій Луценко тощо). Якщо ці сподівання виявляться необґрунтованими, або влада силовими засобами протидіятиме змінам - можливий перехід цього конфлікту в активну стадію. І коли деякі мас-медіа лякають українців “югославським варіантом” розвитку політичних подій, то варто розшифрувати цей термін, який означає - “народна демократична революція”.

P.S. Якщо все ж таки події рушать більш-менш еволюційним шляхом, то нова Верховна Рада зможе ухвалити Податковий кодекс, який знизить податки, спростить їхню систему і детінізує економіку.
А от чого нова Верховна Рада не зможе (і не схоче зробити) - так це імплементувати результати референдуму 16 квітня 2000р. Чим засвідчить свою державну мудрість, оскільки дурниця, навіть проголосована більшістю виборців, не повинна автоматично набувати статусу правової норми.

P.P.S. Якщо згадані інтенції (хай не вповні ще усвідомлені) “низів” сприятимуть докорінним змінам у “верхах” (чи, говорячи науково, ротації політичних еліт), то у новому виданні словника УСЕ таки доведеться переписувати визначення політичної культури

Поняття «політична культура» як і “політичні технології” поки не стали загальноприйнятними категоріями вітчизняної науки (соціології і політології), але широко використовуються протягом останніх років. Мусимо відзначити, що є різноманітні тлумачення цих термінів.

Систематичне застосування терміна «політична культура» у західній політичній науці почалося в 50-х роках ХХ ст. і пов’язано з ім’ям Г.Алмонда, що у першому своєму дослідженні визначив її як особливий тип орієнтацій на політичні об’єкти. Пізніше, аналізуючи результати великого порівняльного дослідження політичних культур, проведеного разом із С.Верба, Г.Алмонд прямо пов’язав політичну культуру з політичними орієнтаціями. «Поняття «політична культура»... вказує на політичні орієнтації. Це сукупність (a set) орієнтацій стосовно до особливої сукупності (a special set) соціальних об’єктів і процесів».
Пізніше Г.Алмонд, Г.Пауелл зазначали: “Політична культура є сукупністю індивідуальних позицій та орієнтацій учасників даної системи. Це сфера суб’єктивна, яка лежить в основі політичних дій та надає їм значення. Індивідуальні орієнтації поєднують у собі кілька складових частин, а саме: пізнавальну орієнтацію - істинні та хибні знання про політичні об’єкти та ідеї; афективну орієнтацію - відчуття зв’язку, причетності, протидії тощо стосовно політичних аспектів; оціночну орієнтацію - думки про та оцінку політичних об’єктів”. Поняття політичні орієнтації має ще багато інших визначень, які однак не виключають вищенаведеного.
Політична культура є складним багатошаровим феноменом. Ілюстрацію складності і суперечливості масової політичної культури дає нам, зокрема, сучасна ситуація в Україні, про що свідчить співвідношення результатів голосування та опитування громадської думки стосовно політичних орієнтацій виборців.

Висока міра несталості політичної культури сучасних українських громадян виглядає цілком природною в умовах загальної економічної і політичної нестабільності в країні, відсутності чітко оформленої соціальної структури. Тому сьогодні стосовно до України можна говорити лише про початок самого процесу політичного позиціонування.
Політична культура, як і культура взагалі, є “природнім” надбанням суспільства, тоді як політичні технології спрямовані на трансформацію політичних орієнтацій виборців, тобто здійснюють на них, так би мовити, “протиприродній” вплив. Під цим кутом зору можна розглянути і останню загальнонаціональну кампанію.
Парламентські вибори 2002р., звичайно, були набагато більш “технологізованою” кампанією порівняно з 1988р. І та обставина що більшість технологічних політичних проектів зазнали фіаско, зовсім не свідчить про неуспішність і загальний занепад політичних технологій як таких. Просто українське суспільство не здатне одночасно підтримати таку кількість “деідеологізованих” проектів, яку було запропоновано протягом цієї кампанії. Це “Команда озимого покоління” і “Нова генерація”, “Жінки за майбутнє” і Партія зелених. Як відомо, у виборах 1998р. з подібних проектів брала участь лише одна Партія зелених. Якщо підрахувати загальну кількість голосів, отриманих навіть вищенаведеними трьома учасниками нинішніх виборів, то їх цілком досить для подолання 4% бар’єру.

Політичні технології широко застосовували і переможці передвиборної кампанії. Відсутність у значної частини виборців сталих політичних орієнтацій, і, відповідно, усталеної політичної культури якраз і дозволяла політтехнологіям впливати на остаточний вибір тих, хто прийшов на дільниці.
Останню тезу підтверджують українські соціологи, які неодноразово наголошувати на тому, що найбільш сталим є електорат КПУ, тобто партії, яка має “найдовшу” історію з усіх українських партійних структур. На вибір прихильників інших партій набагато частіше здійснювали вплив різноманітні за силою та тривалістю зовнішні фактори.

Важливим елементом політичної культури є також ставлення до інших політичних суб’єктів, з поміж яких вирізняється ставлення до влади. Думки деяких політиків і експертів про те, що на нинішніх виборах виборці відмовили у підтримці владі, часто виглядають як спроба прокоментувати ситуацію у вигідному для себе світлі. Силами, які відкрито і послідовно демонстрували власну опозиційність до чинної влади та “перетнули” 4% бар’єр, стали Блок Юлії Тимошенко та Соцпартія, що разом отримали понад 12% голосів виборців. Втратили значну частину місць у парламенті комуністи, які переважно експлуатували тему відкидання нинішнього політичного ладу, аніж команди президента Л.Кучми. Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”, окремі представники якого заявляли про свою опозиційність, зважаючи на дуже тісні зв’язки з самою владою, швидше використовував опозиційність задля привертання незадоволених нинішньою ситуацією виборців, які не були готові голосувати за комуністів. Опозиційність блоку В.Ющенка не слід перебільшувати.

Вибори 2002р. стали природним полігоном для відпрацювання політичних технологій напередодні президентської кампанії 2004р. Політтехнологи та їхні замовники найбільш зацікавлені у тому, щоб українське суспільство зберігало деякі визначальні свої риси, зокрема, неструктурованість, що унеможливить швидку інституалізацію політичної культури. У суспільстві, де немає сталої політичної культури, маніпулювання виборцями є набагато легшим. Інша справа, що політичне замовлення на політичну культуру може з’явитися лише тоді, коли провідні фінансово-політичні групи відчують у ній зацікавленість для стабілізації суспільного ладу. Однак, чи не буде запізно для українського суспільства?

Вибори-2002 наочно довели, що всі зусилля високооплачуваних російських політтехнологів можуть бути зведені нанівець в українській реальності. В Україні стало ледве чи не добрим тоном, ігноруючи власних фахівців, запрошувати закордонних спеціалістів, які не знають особливостей нашої країни, зверхньо ставляться до її політичної еліти, і головним критерієм для стимулювання їхньої роботи є лише грубі гроші, які виплачують незалежно від отриманих результатів. Ось і цього разу, як і на попередніх президентських виборах, відчувалася велика присутність московських політтехнологів . Гліб Павловський з компанією працював на партію Медведчука - Суркіса СДПУ(о). “Команда озимого покоління”, яку в столиці небезпідставно називають “улюбленою іграшкою доньки Кучми”, - теж не що інше як вправний продукт російських PRщиків.

Результат соціал-демократів виявився меншим, аніж прогнозували. Їм пророкували 8-10% голосів виборців, та на виборах партія отримала лише трохи більше 6%. Серед причин такого “успіху” є засилля телереклами СДПУ(о) і її досить агресивний стиль. Але як зазначив президент Академії політичних наук Микола Михальченко: “За винятком Медведчука яскравих лідерів у соціал-демократів не знайшлося, які б дійсно виступали компетентно, показували, що вони є новими людьми. А в Україні на цей раз був великий попит саме на нових людей. Але не зовсім нових, як у нас, наприклад, “Команда озимого покоління”, а відомих, але ще відносно молодих”.

Всі спроби аж занадто нав’язливої телереклами “Команди озимого покоління”, партії “Яблуко”, явне перенасичення на державних теле і радіоканалах присутністю “непримиримої опозиціонерки до влади” полум’яної Наталі Вітренко принесли зворотній очікуваному результат. Як вважає директор Центру досліджень ім. Разумкова Анатолій Гриценко: ”Якщо говорити конкретно про “Блок Наталії Вітренко”, то її фактично виборча кампанія будувалася не на пропаганді власних ідей, а на критиці трьох персоналій - Ющенка, Тимошенко і Мороза. Саме тому вона мала постійний, мабуть, чи не найбільший серед усіх лідерів доступ до прямого ефіру, включаючи навіть день виборів”.
А Партія зелених, котра чотири роки успішно експлуатувала у ВР зелену ідею залишилася за бортом. Українські зелені виявилися занадто відмінними від ідеології західних класичних зелених. І як наголосив один із засновників зеленого руху в Україні, посол України в Канаді Юрій Щербак: “Створювалась партія як дуже чистий рух порядних людей, котрі вболівають за природу і за ідеали зеленого руху. І, на жаль, на цих виборах партія провалилася. Але я мушу сказати, що це дуже позитивна подія, тому, що народ не можна обманювати. Не можна обманювати псевдозеленою суєтою, псевдозеленими іграми. Народ розуміє хто є хто, і що є що. Тому мені здається, що це дуже важливий етап, і я впевнений, що зелені зможуть відродитися, буде відновлена справжня Партія зелених України”.

Саме у випадку з “зеленими” та разом з ними проявилася наочно політична культура українських виборців, котрих виявилося вже не так просто обдурити телеекранними політичними шоу, за яким немає нічого реального. “Зелені недооцінили особливостей цієї кампанії, - підкреслив директор Центру досліджень ім. Разумкова Анатолій Гриценко, - агресивності (в сильному розумінні цього слова) зусиль інших конкурентів. Очевидно, подумали, що на старому багажі їм вдасться спокійно в’їхати в парламент”.

На думку А.Гриценка “Команда озимого покоління” зазнала поразки тому, що не спрацювали російські технології: “Вони переоцінили те, що було їм обіцяно політтехнологами. Вони піддалися повністю, підкорилися їхній тактиці і стратегії, за що було обіцяно подолання 4% бар’єру. Але цього не вийшло. Я знаю цих людей. Вони б нормально пройшли в парламент, але вони не мають нічого спільного з тією ідеологією, яка була запропонована саме для проведення виборчої кампанії”. Очевидно, що віртуальні проекти партійних об’єднань, котрі послуговуються запозиченими ідеологічними схемами і не мають осередків на місцях, не мають ніяких шансів в Україні і надалі.
Отже, можна зробити висновок, що політична культура українських виборів нині абсолютно відмінна від російської. Саме тому російські політичні технології в Україні не спрацьовують. Очевидно, українські політики набагато краще знають і свого виборця, і вітчизняний адміністративний ресурс. Саме тому переможцями парламентських виборів 2002р. стали ті політичні партії і блоки, котрі не скористалися сумнівними російськими послугами. Для українського політичного бомонду це може бути чудовим наочним уроком - не варто користатися послугами тих, хто зробив свою кар’єру на політтехнологічному російському блефі.

Відомий польський політолог з варшавського осередку Східних студій Тадеуш Ольшанський визначив кілька нових і несподіваних явищ, які стали помітні в Польщі внаслідок виборів в Україні. На його думку, “найперше вони засвідчили стабілізуючі форми українського суспільства. По-друге, стала фактом остаточна поразка брудних російських технологій в Україні. Маємо також повний програш фіктивних політичних проектів, якими були Партія зелених України, “Жінки за майбутнє” (або як їх у Польщі називали “Жінки для майбутнього Людмили Кучми”) чи “Команда озимого покоління”. Вибори показал, більшу, ніж можна було сподіватись, зрілість українського суспільства, і це є величезний прогрес, якого немає в Росії, і який наближає Україну до Європи.”

P.S.
1. Майбутній український парламент має обов’язково прийняти закон “Про імпічмент президента”.

2. Новий український парламент обов’язково не прийме закон “Про позбавлення парламентарів депутатської недоторканості”.

Вже понад 12 років в Україні йде процес утвердження місцевого самоврядування. Але й досі цей інститут не зайняв належного йому місця як автономна ланка публічної влади. Це підтверджує і процес формування виборних органів місцевого самоврядування - місцевих рад і міських, селищних, сільських голів. Дійсно, незважаючи на проголошену Конституцією і законом “Про місцеве самоврядування в Україні” автономність місцевого самоврядування, законодавець регулярно вважає за необхідне прив’язати місцеві вибори у часі до виборів у парламент. Так сталось і на виборах 31 березня 2002р. Кожного разу напередодні виборів обговорення у Верховній Раді проходять під знаком необхідності здешевити вибори за рахунок одночасного проведення виборів до рад усіх рівнів. Але, насправді, народні депутати лукавлять і просто не вважають органи місцевого самоврядування достойними своєї уваги, вважають їх чимось другорядним порівняно із Верховною Радою. Цю ж думку нав’язують і суспільству. Як інакше можна пояснити ту обставину, що обрання одного органу влади (хай і найвищого!) з чисельністю 450 осіб у суспільній свідомості займає місця більше, ніж обрання понад 12 тис. органів місцевого самоврядування і такої ж кількості міських, селищних сільських голів (загалом близько 240 тис. осіб)?!
На наш погляд, справа в тому, що представники Верховної Ради вбачають у місцевих депутатах конкурентів на полі обіцянок під час виборчої кампанії. Кожний з кандидатів до Верховної Ради у змаганні за голоси виборця обіцяє вирішувати житлові, побутові, соціальні й інші проблеми жителів відповідної території - району, міста, селища. Тимчасово на час виборів корпоративний інтерес народних обранців вищої ланки полягає в тому, щоб виборці забули, що насправді над розв’язанням безпосередніх проблем виборців працюють саме місцеві ради і місцеві голови. Вони, мабуть, розмірковують так: “Оскільки донести свою “загальнодержавну політичну правду” до замордованого побутовими і економічними негараздами пересічного громадянина важко, то краще на час виборів перетягнути ковдру розв’язання його (виборця) проблем на себе і під її прикриттям отримати мандат народного депутата”. При такій виборчій технології кандидату у Верховну Раду не треба сушити голову над державними проблемами і визначатись політично. Досить уявити себе головою місцевої адміністрації чи мером і сформулювати декілька тез, що безпосередньо торкаються гострих “тут і сьогодні” проблем жителів. Ось і вся програма майбутнього державного діяча. Цікаво те, що цей технологічний прийом введення виборців в оману через його традиційне і масове застосування вже навіть у суспільстві не вважається політичним шахрайством. Хоча всі ознаки шахраювання наявні: обіцяють те, що самі не збираються робити, на що є повноваженнями інших. Після виборів робитимуть те, про що виборцям не казали, і досягатимуть цілей, які від виборців приховували.

Відтак переважна більшість експертів і політологів роблять один висновок: «Вибори до Верховної Ради і місцеві вибори треба розводити в часі». Суміщення виборів рад усіх рівнів, що є рудиментом радянської системи, принижує роль місцевих органів самоврядування, не дозволяє громадянам розібратися в людях, що претендують на керівництво місцевими справами, створює ґрунт для різноманітних зловживань і порушень із-за відсутності уваги громадськості до місцевих виборів, створює умови захоплення влади на місцях бюрократичними чи злочинними угрупованнями.

У зв’язку з цією проблематикою обговоримо ще декілька суміжних проблем формування органів місцевого самоврядування.
Одночасне переобрання усього складу місцевої ради призводить до втрати досвіду, напрацьованого у раді. Доходить до абсурду і курйозів: “Новообрана рада починає свою діяльність із розробки і затвердження регламенту своєї майбутньої роботи. Ситуація виглядає так, ніби до цього ніхто нічого в раді не робив, та і самої ради не було. Депутати-неофіти, маючи лише абстрактне уявлення про діяльність у раді, затверджують на наступні 4 роки правила своєї діяльності!” Значна частина енергії, з якою депутати, отримавши перемогу, прийшли у раду, витрачається не на вирішення проблем виборців та втілення програмних положень своєї виборчої програми, а на т.зв. організаційні питання. На нашу думку, місцеві органи самоврядування слід переобирати по половині через кожні два роки, зберігаючи при цьому чотирирічний термін мандату депутатів. Такий порядок забезпечить спадкоємність досвіду рад. Ті депутати, що вже відпрацювали 2 роки у раді членами комісій, після оновлення половини складу ради мають можливість реалізувати накопичений досвід, очоливши відповідні комісії, а новообрані депутати вливаються у комісії. Таким чином забезпечується безперервність діяльності ради.
Для того, щоб уникнути формування міським, селищним, сільським головою ради “під себе”, на нашу думку, слід змінити термін повноважень голів. Наприклад, до 5 чи 7 років. А вибори депутатів і голів теж доцільно розвести у часі.

Пропоновані заходи:
- унеможливлять параліч влади місцевого самоврядування, який ми маємо зараз при одночасному переобранні рад усіх рівнів та міських, селищних, сільських голів;
- дозволять виборцям, осередкам політичних партій і іншим суб’єктам виборчого процесу надати належну увагу формуванню найважливішого інституту демократії - органів місцевого самоврядування.
Думаю, що в наступній редакції закону “Про місцеве самоврядування в Україні” слід врахувати досвід виборів, що щойно відбулися. А тезу про здешевлення виборів слід відкинути як вкрай шкідливу. Нема нічого шкідливішого для суспільства, ніж погана влада. Економія на формуванні влади призводить до надто великих суспільних втрат. Для цього випадку прислів’я “Дешева рибка - погана юшка” є дуже влучним.

З 2 824 454 громадян області тільки 65,36% взяло участь у голосуванні. Ці цифри свідчать, в першу чергу, про не досить високу зацікавленість громадян, у другу – про невдало організовану роботу виборчих комісій. Сама була свідком того, як люди приходили, бачили великі черги, які набридли їм ще з радянських часів, і повертали назад так і не здійснивши своє волевиявлення. Можливо саме тому найбільш високий відсоток здобули комуністи, прихильники яких відрізняються залізною дисципліною і звикли стояти у черзі.
3 1 квітня Дніпропетровщина перетворилася на область “червоного поясу” – за Комуністичну партію проголосувало 31,86% осіб. На другому місці закріпився блок “За єдину Україну” – 11, 43%, На третьому – СДПУ(о) з 9,58% голосів.

Першою несподіванкою стала відносна невдача (6,35%) в області Блоку Віктора Ющенка “Наша Україна”. Для лідера кампанії це дуже низький показник і, хоча Дніпропетровщина і не належить до числа основних його симпатиків, для “месії” прогнозувалися трошки інші цифри, які хоча б перевищували 10%.

Другою відмінністю від минулих виборів є поразка Блоку Юлії Тимошенко. Якщо у 1998 році Дніпропетровська область стала основним постачальником голосів для “Громади” (до якої входила і Юлія Володимирівна), то цього року в неї залишилося тільки 4,32% прихильників. Хоча це регіон, де Тимошенко народилася, розпочала трудову і політичну діяльність та раніше мала неабияку підтримку .

Заслуговує на увагу також досить високий відсоток виборців регіону, які підтримали Команду озимого покоління (4,67%). І хоча цей блок і не потрапив до Верховної Ради, парламентська кампанія показала, що потенціал у КОПів в області є, і, відповідно, є база для майбутніх виборчих перегонів.

Відсоток блоку “За єдину Україну” отриманий на Дніпропетровщині співпадає з загальноукраїнським показником. Але рекламна кампанія заєдистів була найбільшою з усіх заходів партій та блоків в області і результати очікувалися набагато кращі. По всьому Дніпропетровську можна було побачити плакати з закликом голосувати за блок, проходили концерти, зібрання в трудових колективах з намаганням заручитися підтримкою та отримати додаткові голоси. У цьому зв`язку місцеві політологи подейкують, що результати передвиборних перегонів можуть позбавити крісла місцевого губернатора Миколу Швеця.

На відмінність від загальнонаціонального виборчого округу, у мажоритарці партія влади взяла переконливий реванш у комуністів. В 16 з 17 округів Дніпропетровщини перемогу святкували в основному представники блоку “За єдину Україну” та самовисуванці. А 15 з 16 самовисуванців у майбутній Верховній Раді ввійдуть до складу фракції заєдистів. Про це стало відомо на зустрічі Миколи Швеця з народними обранцями від області. «З огляду на результати голосування, як по мажоритарних округах, так і по партійних списках, ми зробили висновок, що гідно представляти інтереси Дніпропетровців у стінах новообраного парламенту зможе лише фракція блоку «За єдину Україну», – говориться в офіційному зверненні депутатів.
Серед п`ятнадцяти нових представників партії влади - заступники голови Дніпропетровської облдержадміністрації Сергій Бичков, Анатолій Клименко й Олександр Шевченко, начальник СБУ області Олександр Касьяненко, начальник кримінальної міліції Дніпропетровська Віктор Драчевський, колишній голова СБУ Леонід Деркач, діючий народний депутат України Вадим Гуров і 9 керівників великих підприємств.

Результати мерських виборів були передбачуваними. За діючого мера Іван Куліченко проголосувало 57,5% громадян. Найближчим його переслідувачем виявився голова обласної організації Комуністичної партії України Віктор Борщевський. Його бажали побачити керівником міста 20,5 % мешканців міста.
Історично склалося так, що перемогу у місті отримує той, хто користується підтримкою промислового лоббі Дніпропетровщини та губернатора області Миколи Швеця. У Куліченка була підтримка з обох боків – він зміг домовитися з промисловцями і не втратити непоганих стосунків з головою обласної адміністрації, що і стало запорукою його переобрання.

Особливістю місцевих виборів на Дніпропетровщині було те, що вони пройшли фактично поза увагою міжнародних спостерігачів (на місцеві вибори була акредитована лише невелика місія спостереження від Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи). Якісь двійні стандарти спостерігаються – загальнонаціональні вибори хвилюють спостерігачів, а місцеві – ні?
Особливого галасу набула ситуація навколо виборчого округу №35. Загальний результат був такий: за заєдиста В.Драчевського проголосувало 32522 виборців (29,48%), за О.Жира – 31802 (28,83%). Але під час підрахунку голосів приміщення дільниці №70 заблокувала міліція, працівниками якої було перераховано бюлетені, що є грубим порушенням законодавства. Зважаючи на те, що до цього підрахунку кандидат у народні обранці Олександр Жир лідирував з відривом у 191 голос, представники Комітету виборців України вважають, що були всі підстави поставити під сумнів результати виборів. Що і було зроблено кандидатом Жиром, який звернувся до ЦВК з відповідною скаргою.
ЦВК скасувала постанову окружної виборчої комісії №35 від 3 квітня про підсумки голосування в окрузі, проте не задовольнила скаргу Олександра Жира про визнання виборів в цьому окрузі недійсними. Центрвиборчком розглянув додані до скарги Жира 92 протоколи спостерігачів, що працювали на виборчих ділянках в цьому окрузі. ЦВК зобов'язала окружком №35 перевірити ще раз протоколи дільничих виборчих комісій в цьому окрузі, уточнити результати голосування і винести рішення з цього питання до 10 квітня. Ця справа триває, як і багато інших. Але головним є те, що вибори в країні відбулися і Дніпропетровщина може перевести подих.

Якщо вести мову про особливості політичного процесу в регіонах, то характерною рисою Дніпропетровської області є те, що тенденції, які в ній мають місце, часто розповсюджуються згодом і на інші регіони України. На минулих парламентських виборах дніпропетровський електорат став жертвою агресивної кампанії політичного об’єднання «Громада», яке продемонструвало віртуозне застосування адміністративного ресурсу в передвиборчому процесі. 1998р. «Громада» взяла на Дніпропетровщині 35% голосів виборців. Дніпропетровська область стала своєрідним полігоном і предтечею широкого використання адмінресурсу на виборах 2002р.

Глухі кути політичного істеблішменту Дніпропетровщини
В передвиборній компанії 2002р. політична еліта регіону, яка особливо не приховувала своєї прихильності до блоку «За єдину Україну!», опинилася у скрутному становищі. З одного боку, результати, яких на минулих виборах досягла «Громада», висували конкретні вимоги до кількості голосів виборців, які повинен був отримати блок «За єдину Україну!» на цьогорічних перегонах. З іншого боку, дніпропетровці, «переживши» 1998р., набули певного імунітету проти адміністративного тиску.
В цій ситуації виключну роль повинен був зіграти рівень політичної культури регіональної еліти. Однак далося взнаки, що протягом 1990-х років Дніпропетровщина постійно виступала кадрових донором. Передвиборча боротьба показала, що рівень політичної культури дніпропетровського істеблішменту насправді залишає бажати кращого. Це ж саме стосується і т.зв. опозиційних сил.
Варто відзначити, що переважна більшість кандидатів до парламенту не мала чіткого плану дії щодо своєї агітаційної кампанії в виборчих округах. Часто рішення приймали стихійно, за принципом «щось спало зараз на думку», через це мала місце хаотичність, відсутність цілеспрямованості передвиборчих заходів.
Інколи передвиборча кампанія перетворювалася на імітацію і набувала карикатурних обрисів. Зокрема, 9 лютого, коли закон України «Про вибори» знімав обмеження на ведення агітації, вже о шостій ранку (до речі, в суботу) увесь міський громадський транспорт вийшов на маршрути розмальованим агітаційними гаслами «За єдину Україну!», начебто, якщо б агітація з’явилася на день або два пізніше, вона була б менш дієвою. Мабуть, хтось «нагору» відрапортував про виконану роботу, однак така поквапливість викликала іронію і певну відразу у мешканців міста.
В одномандатних округах агітаційні кампанії в багатьох випадках повністю будувалися на критиці, очікуванні помилок та компроматі на своїх конкурентів. Як правило, кандидат-мажоритарник і його передвиборчий штаб зосереджено спостерігали за діями та словами свого основного конкурента, і коли останній щось комусь дарував, допомагав вирішити якусь справу, або хоча б мав граматичні помилки в передвиборчій програмі, одразу ж сюди скликали телекамери і пресу, робили гучні обурені заяви.

Одним з «найпроблемніших», на думку спостерігачів обласної організації Комітету виборців України, став округ №27 Дніпропетровська. Тут основними конкурентами стали два великих підприємці, однаково відомі у місті, приблизно з однаковими матеріальними ресурсами та з не чітко висловленою підтримкою когось із них із боку місцевих органів влади. Вже на початку березня, виходячи на «фінішну пряму», обидва вилили (через місцеві ЗМІ) на голови свої потенційних виборців купу бруду зі стандартними для компромату подробицями: молоді коханки, фінансові махінації, екологічна небезпечність підприємства та ін. І хоча з сімнадцяти мажоритарних округів лише в трьох, за офіційними даними, було порушено судові справи за позивом одного з кандидатів, говорити про те, що в інших округах панували конкурентні, але шанобливі та чисті стосунки, було б відвертим перебільшенням.

В цілому ж для багатьох кандидатів–мажоритарників на Дніпропетровщині під час передвиборчої кампанії були характерні розповсюдження листівок та звернень із помилками (наприклад, привітання «чулових жінок із 8 берзня»), часті збирання прес–конференції без наявних підстав та інформаційного приводу, невміння їх нормально зорганізувати і провести, незнання правил подання скарг на пресу або конкурентів, відстоювання законними шляхами своїх прав, а також гучні звинувачення у пресі та перед виборцями без попередніх спроб вирішити проблему у суді чи діалогу із опонентами.

Політичний істеблішмент на перехресті
Незважаючи на те, що кандидати до Верховної Ради і органів місцевих влади продемонстрували невміння спланувати та грамотно провести передвиборчу кампанію, Дніпропетровщині в цілому все ж таки вдалося уникнути тієї кількості бруду, який випав на долю деяких регіонів України. Жорсткої винищувальної боротьби в мажоритарних округах, за декількома винятками, так і не розгорнулося. У всіх мажоритарних округах області блок «За єдину Україну!» підтримав своїх кандидатів до Верховної Ради. Кандидатами від блоку стали впливові серед місцевого населення промисловці, чиновники, народні депутати.
На фоні інших кандидатів, які не мали змоги розпоряджатися місцевими засобами масової інформації, матеріальними і адміністративними ресурсами, реальної альтернативи підтриманим блоком «За єдину Україну!» претендентам до парламенту в очах виборців не було. Адже кожен виборець, віддаючи голос, відстоював, перш за все, свої особисті інтереси. Обираючи керівника свого підприємства, виборець сподівався на стабільність працевлаштування і заробітку, підтримуючи чиновника, знав, що цей кандидат здатен сприяти покращенню побутових умов життя і т.д. Наявність в окрузі таких міцних кандидатів робило дії конкурентів менш ефективними і млявими.
Враховуючи також, що блок «За єдину Україну!» мав на Дніпропетровщині абсолютну підтримку органів влади всіх рівнів, кандидати від інших політичних сил нерідко і не намагалися бути занадто активними.

Виборці на перехресті
В цілому виборець залишився пасивним у своєму виборі, оскільки брав і вірив, незважаючи на всю силу недовіри до всіх і всього, тим сигналам, які "надсилали" політичні гравці. Однак, у такому розкладі успіху добиваються не ті, хто більше присутній на екрані чи на шпальтах газет, а ті, хто робить це більш продумано, вивірено, врешті-решт «культурно».
Наприклад, високий показник підтримки виборцями Дніпропетровщини політичного блоку «Команда озимого покоління» - добра цьому ілюстрація. На одній із прес-конференцій в Дніпропетровську ідеолог КОП Інна Богословська відзначила, що члени нещодавно створеного блоку зосередили зусилля саме на медіаагітації дніпропетровчан, тому високі результати переважать усі очікування навіть прихильників «Озимих». За офіційними результатами виборів на Дніпропетровщині, блок, що не знайомив широкий загал зі своєю програмою та не проводив частих зустрічей із населенням, отримав підтримку 4,43% серед виборців і зайняв четверту позицію після КПУ, блоку «За єдину Україну!», СДПУ(о).
«Під час цієї передвиборчої агітації в Дніпропетровській області як ніколи багато було розповсюджено листівок, звітів кандидатів про виконану роботу, брошур із програмами та пропозиціями, - повідомив голова Дніпропетровської обласної організації Комітету виборців України Сергій Лященко, - кожна родина отримала щонайменше по 20 друкованих матеріалів». Проте у більшості випадків виборці лише проглядали листівки із карикатурами, , передвиборчі програми а депутатські звіти відкидали.
Найзанедбанішими в Дніпропетровській області виявилися вибори у місцеві органи влади. Електорат доволі активно відреагував на парламентські вибори, але не схотів зосередити увагу на тих, хто буде відстоювати інтереси їхніх районів, вулиць, дворів на місцевому рівні. Можливо, ця риса властива не тільки Дніпропетровському регіону, однак тут її всіляко підкреслювали.
Опитування виборців на одній із дільниць у Дніпропетровську показало, що люди ще якось намагалися розібратися у своїх політичних симпатіях щодо партій, блоків, окремих діячів, але зовсім не цікавилися і не вважали за потрібне здобувати інформацію про кандидатів у місцеві ради. «Галочки» під час голосування у більшості випадків ставили за принципом «це прізвище більше подобається». А дві жінки, виходячи з дільниці, не приховували свого розчарування, мовляв, «що це за виборча дільниця, раніше хоч фото усіх місцевих кандидатів висіли - могли обрати «по обличчю», за кого проголосувати, а тепер віддали голоси невідому кому!».
Результати виборів 2002р. однозначно (і несподівано для багатьох) довели, що дніпропетровські виборці вже навчилися діяти за одним із законів фізики: «чим сильніша дія - тим більша їй протидія». Блок «За єдину Україну!» набрав в області трохи більше 11%, а ось в Донецькій області «рекорд «Громади»» повторити вдалося - понад 36%. Дніпропетровський досвід доводить, що на наступних виборах адміністративний ресурс має всі шанси стати зброєю слабких.
Досить несподівано і в той же час заслужено звучить комплімент, який отримали дніпропетровські виборці від голови обласної держадміністрації Миколи Швеця. Зокрема, свій публічний виступ у переддень виборів він закінчив так: «Політична культура мешканців Дніпропетровщини помітно зросла порівняно з попередніми парламентськими виборами, проте значно менший ріст політкультури спостерігається у наших кандидатів, що рвуться у велику політику!».
Хотілось би сподіватися, що на наступних виборах політична культура регіональних еліт зросте, але й культура виборців не буде стояти на місці. Можливо, це і є запорукою демократичних перетворень.

Цьогорічні вибори на Івано-Франківщині, без сумніву, увійдуть в історію як особливі. Адже саме на Прикарпатті упродовж виборчої кампанії було вбито двох кандидатів у депутати до Верховної Ради. Першою жертвою став Володимир Євстратов, номер шостий у списку кандидатів до парламенту від Всеукраїнської партії трудящих. Його було застрелено в Івано-Франківську на самому початку передвиборчої кампанії. За день до виборів у під»їзді власного будинку також розстріляли кандидата до Верховної Ради по Надвірнянському виборчому окрузі №90, заступника голови обласної держадміністрації та водночас голову обласної організації СДПУ(о) Миколу Шкрібляка. Представники силових структур регіону оцінили це вбивство як політичне. Обласна організація СДПУ(о) та близькі до неї політичні структури, а також керівництво обласної держадміністрації зробили цілий ряд заяв, у яких закликали перенести вибори в Надвірнянському виборчому окрузі у зв»язку із трагічною смертю М.Шкрібляка. Цю своєрідну істерію підтримали напередодні голосування центральні телеканали «Інтер» та «1+1». Таким чином це було схоже на активне продовження передвиборчої агітації в останній день перед виборами, коли згідно із законом це робити заборонено. Обласна організація СДПУ(о) відкликала своїх членів виборчих комісій та спостерігачів з округу, де балотувався Микола Шкрібляк. У результаті 9 виборчих дільниць не працювало. 10,5 тис. виборців не проголосували. І хоча Роман Зварич переміг на виборах, отримавши понад 60% голосів виборців (із 70% тих, хто прийшов на вибори), на Івано-Франківщині ЦВК таки ухвалила рішення скасувати результати виборів до Верховної Ради в Надвірнянському окрузі. Як далі розгортатимуться події, поки що невідомо. Загалом же вибори, які відбулися в 6 округах на Івано-Франківщині, політичними та громадськими організаціями, представниками влади характеризуються як такі, що найбільше відповідали європейським нормам за час існування держави. І ці заяви було зроблено, незважаючи на низьку технічну та матеріальну підготовку виборчих дільниць, членів виборчих комісій. Представники-спостерігачі з боку Росії були здивовані високою свідомістю не лише виборців, але й працівників виборчих комісій, які в складних умовах намагалися максимально дотримуватись норм, передбачених Законом «Про вибори».

Натомість Івано-Франківщина була вражена небувалою за гостротою боротьбою за посаду мера обласного центру Прикарпаття. Мер м.Івано-Франківська Зіновій Шкутяк, який балотувався на повторний термін і був підтриманий блоком Віктора Ющенка «Наша Україна», став об»єктом чорного піару та інсинуацій з боку конкурентів. Однак зовсім непередбачено пропагандистська війна проти Зіновія Шкутяка дала зворотний ефект – на його захист стала інтелігенція, яка виступила на його підтримку під гаслом «Не віддамо Івано-Франківськ бандитам!» У результаті за Зіновія Шкутяка проголосувало понад 70% виборців. Отож можна говорити про те, що виборці регіону, на відміну від виборів 1998 року, різко негативно реагують на чорний піар і їх не вдається переконати масовою агітацією на користь таких віртуальних передвиборчих проектів, як «Команда озимого покоління», «Жінки за майбутнє», «Нова генерація» та ін. Перебіг виборів керівник обласного штабу виборчого блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» Олександр Сич прокоментував наступним чином:

«Ми задоволені виборчою кампанією на Прикарпатті. Незважаючи на спротив адмінресурсу та перешкоди, які чинилися з боку чиновників кандидатам у депутати різних рівнів від «Нашої України», ці вибори все ж таки можна назвати найбільш цивілізованими. На вибори прийшла молодь, і це також великий позитив. Звичайно, нам ще далеко до нормальної демократичної культури у веденні виборів, але відчутний поступ уже є. Галичина насправді підтвердила, що є близькою до Європи не лише географічно».

Коментар голови правління івано-франківського обласного Центру соціальних досліджень Андрія Романчука:

“Що стосується виборчого процесу 2002 року, то він став лише першим етапом для структуризації українського суспільства та становлення демократичної культури зокрема. Поява на політичній арені блоку „Наша Україна”, на мою думку, реально збільшила кількість громадян, які взяли участь у голосуванні, в першу чергу на території Галичини. Порівнюючи цьогорічні вибори на Прикарпатті з попередніми, 1998 року, можемо відзначити зниження кількості та „якості” порушень. Підтвердженням цього може стати відсутність скандальних судових позовів після виборів та факти з діяльності ряду громадських організацій. Основним же видом нинішних порушень виборчого законодавства в регіоні став „підкуп виборців”, який виявлявся у різних видах, починаючи від фінансово-матеріальних „роздач” до транспортування окремими кандидатами чи партіями виборців до місць голосування. Значно змінився у цій кампанії віковий стан депутатських корпусів. Започаткована на минулих виборах тенденція до „омолодження” влади підтвердилась цьогорічними. Якісно змінились і форми передвиборчої кампанії. Здебільшого поряд з використанням відео-, аудіоматеріалів та високоякісної поліграфії кандидати віддавали перевагу “живому” спілкуванню з виборцями”.

P.S. “Що майбутній Верховній Раді потрібно зробити обов”язково?”. Загальна відповідь зводилась до основної думки: в першу чергу новий парламент повинен обрати новий уряд. І відповідно відповідь на питання “Що майбутня Верховна Рада обов”язково не зробить?” була не менш лаконічною: новий парламент, на жаль, не зможе обрати новий уряд.
Ці відповіді можна сприймати як цілком серйозно, так і в контексті першоквітневих, післявиборчих однак надто реалістичних жартів.

1 квітня офіційну заяву для журналістів зробив кандидат на посаду міського голови Анатолій Волошин, директор ЗАТ “Юрія”, депутат облради, голова обласного фонду культури. Він повідомив, що його команді вдалося запобігти фальсифікації підсумків голосування, на які вже була готова команда чинного мера Володимира Олійника. А.Волошин наголосив, що він вимагає від голови міської виборчої комісії Галини Олексенко оголосити результати голосування.

Станом на 2 квітня згідно з попереднім підрахунком голосів перевагу отримував А.Волошин. Він на тисячу голосів випереджав чинного мера В.Олійника, котрий, у свою чергу, на кілька тисяч голосів випередив “бронзового” призера - голову Соснівського райвиконкому Григорія Саська. У вівторок вранці В.Олійник та Г.Сасько в конференц-залі мерії проводили спільну прес-конференцію. Вони обидва серйозно постраждали від “чорного ПіаРу”. І якщо протягом виборчої кампанії беперечну “першість” як об’єкт брудних листівок тримав В.Олійник, то за останній тиждень дісталося і Г.Саську. Кандидати навели приклади численних порушень під час голосування в Черкасах. Наприклад, курсанти пожежного інституту проголосували двічі - спочатку на території закладу, а потім - за відкріпленням на території міста. За А.Волошина 100% проголосували закриті заклади - в’язниця, колонія і військова частина тощо.
Під час прес-конференції до кабінету міського голови увірвався А.Волошин в супроводі охоронців свого підприємства. Він оголосив себе мером міста згідно з попередніми даними голосування. Охоронці “Юрії” відмовилися пускати В.Олійника до кабінету. Голова обласного фонду культури власноруч почав скидати зі столу сімейні фото В.Олійника, його команда зламала сейф із секретними документами. У відповідь на це В.Олійник провів сесію міськради, яка засудила дії А.Волошина. Прокурор області В.Литвин та начальник обласного УВС О.Кочегаров на зв’язок з міським головою не вийшли. Міліція підкреслено не втручалася в перебіг подій. О 16.00 В.Олійник провів збори територіальної громади, де зібралося понад 2 тис. черкащан, котрі засудили дії А.Волошина. У той час у кабінеті міського голови було замінено замки. Ніч із 2-го на 3-є квітня А.Волошин із охоронцями провів у кабінеті мера.

3 квітня вранці на позачерговому засіданні сесії міськради голова міської виборчої комісії Г.Олексенко оголосила про припинення роботи комісії до того часу, поки А.Волошин не залишить кабінет міського голови. Вдень перед міськвиконкомом одночасно відбулися 2 альтернативні мітинги. У першому брали участь працівники "Юрії”, перед якими виступив А.Волошин. Він через вікно кабінету мера виліз на “козирьок” мерії і звертався до прихильників через гучномовець. В.Олійник відвів своїх прихильників на інший бік площі і почав проводити свій мітинг. Зіткнень не було. Увечері губернатор Черкащини В.Лук’янець заявив у випуску програми УТН - Новини на Першому загальнонаціональному каналі, що прокурор області відмінив рішення міської комісії про припинення її роботи. Також він наголосив, що В.Олійник - політичний банкрут, котрий програв як вибори в парламент (обійнявши 2 місце у 200-му мажоритарному окрузі), так і на посаду міського голови. Ніч А.Волошин з командою знову провів у кабінеті мера.

4 квітня вранці комунальники міськвиконкому припинили подачу води в кабінет міського голови. В.Олійник пообіцяв журналістам, що наразі всі ми “побачимо “живого” А.Волошина”. О 16.00 мав відбутися мітинг. В.Олійник наголосив, що міліція, прокуратура та СБУ повинні дати оцінку діям, які він кваліфікує як захоплення державної установи приватними особами. Події змінювалися чи не щогодини. Міськвиконкомом продовжує керувати В.Олійник, котрий перейшов до кабінету свого першого заступника. Він володіє печаткою та правом підпису на офіційних документах. А.Волошин уже третю добу не виходить з кабінету мера, який пильно охороняє приватна охорона двох підприємств - “Юрії” та ЗАТ “Азоту”.
PS. 1994р. В.Олійник, отримавши мандат мера Черкас, увірвався до кабінету тодішнього мера М.Літовского та силоміць захопив приміщення. Через 8 років історія повторилася...

Попередні підсумки.
Згідно з попередніми підрахунками виборів в одномандатних округах Черкащини перемогу святкували наступні кандидати: 195 округ - С. Терещук, заступник голови облдержадміністрації (блок "За єдУ"); 196 - Б. Губський, позапартійний; 197 - В.Тимошенко, позапартійний; 198 - І.Чоломбітько, позапартійний; 199 - П.Кузьменко, позапартійний; 200 - Б.Райков, “За єдУ”; 201 - М.Булатецький, “Наша Україна”.
За партійними списками на Черкащині перемогу святкував блок “Наша Україна” - 26,99%. Далі йдуть СПУ(19,23%), КПУ (13,55%), блок Юлії Тимошенко(11,17%), "За єдУ" - 4,89%, СДПУ(о) - 4,53%.
До складу обласної ради потрапило багато знайомих облич: губернатор В.Лук’янець, голова облради Г.Капралов, дев’ять голів райдержадміністрацій, які вкотре стали обласними депутатами. Разом з ними пройшло безліч чиновників, директорів потужних підприємств та голів різноманітних акціонерних товариств.

Буквально у день виборів довелося почути фрагмент дискусії двох викладачів полтавських університетів. “Якщо це політична культура, то що ж тоді можна назвати політичним безкультур’ям?” - з гіркотою мовив один з її учасників. У цій фразі чулося розчарування й у політиках, і у людях, які їх обирають.

Однак, чи справді перебіг виборчого процесу, зокрема, на Полтавщині дає підстави для таких песимістичних оцінок? Спробуємо проаналізувати.

Оцінка політичної культури всіх учасників виборів, безперечно, залежить від системи координат, в якій вона робиться, і від точок у цій системі, із якими роблять порівняння. Критеріями оцінки рівня політичної культури є норми, цінності та зразки поведінки. Наприклад, вибори на Полтавщині пройшли без жертв і руйнувань. Це вже факт. І для багатьох це вже є показником високого рівня політичної культури і політичних сил та кандидатів, і самих виборців. Принаймні, так оцінили українські вибори спостерігачі з Росії та інших країн СНД. Європейські ж спостерігачі акцентували увагу на приниженні людської гідності виборців чергами на дільницях. Це до тези про різні системи координат, в яких формується й дається та чи інша оцінка.

З погляду не СНДівських, а європейських норм, цінностей і зразків поведінки рівень політичної культури й виборців, і претендентів на обрання далекий від ідеального. Наприклад, ст.56 Закону України “Про вибори народних депутатів України”, яка встановлює обмеження щодо ведення передвиборної агітації, на Полтавщині порушували постійно і навіть якось зухвало. Ніхто не переймався тим, що участь у передвиборній агітації заборонено посадовим і службовим особам органів державної влади та місцевого самоврядування. Пункти 6 і 16 цієї статті використовували як інструкції до дій навпаки. Навіть кримінальна відповідальність не заважала кандидатам “проводити передвиборну агітацію, що супроводжується наданням виборцям грошей чи безоплатно або на пільгових умовах товарів, послуг, робіт, цінних паперів, кредитів, лотерей, інших матеріальних цінностей”. А також “залучати для передвиборної агітації... підлеглих їм осіб, службовий транспорт, зв’язок, устаткування, приміщення, інші об’єкти та ресурси за місцем роботи, а також використовувати службові та виробничі наради, збори колективу для проведення передвиборної агітації”.

І, зрештою, в одномандатних округах такі дії кандидатів виявилися ефективними. Можливо, лише переможець у 152-му виборчому окрузі Микола Карнаух, який представляє СПУ, не мав змоги порушити ці статті Закону, бо не мав ні великих фінансових ресурсів, ні владних важелів.
Тобто, в мажоритарних округах виборці не змогли відмовити багатим і сильним “залицяльникам”. Надто важко виявилось відштовхнути руку, яка дає й просить за це щось таке зовсім нематеріальне - “пташку” у виборчому бюлетені.

Втім полтавські виборці відігралися при голосуванні за партійними списками. Регіональний координатор Всеукраїнського громадського моніторингового комітету Олександр Келим зауважив, що тут нечесність і нахабство влади отримало адекватну оцінку. Виборці фактично підтримали тезу про необхідність чесної влади, яка була головною у кампанії Олександра Мороза, Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко.
Ще один приклад “високої політичної культури” кандидатів у народні депутати - масове використання технології голосування за відкріпними талонами. Здавалося б, надзвичайно демократична норма Закону. Але коли її не поєднувати з нормами моралі, то доводиться тільки розводити руками... Адже справді, має право людина у день голосування поїхати на екскурсію до іншого міста? Має. А право проголосувати в цей день? Також має. А якщо таких людей виявляється одночасно сотні тисяч? Жоден Закон не в змозі регламентувати всі деталі політичних взаємин і поведінки. Абсолютно очевидно, що потрібні ще й неписані правила й закони, порушення яких карається громадським осудом і відторгненням порушника від спільноти. Використання таких методів досягнення перемоги повинно стати у суспільстві неприйнятним.

Порівнюючи з виборами 1998р., можна констатувати, що кандидати в обранці стали відвертішими й винахідливішими щодо маніпулювання суспільною свідомістю. Однак результати такої поведінки виявилися різними для одномандатних округів і загальнодержавного багатомандатного. У другому випадку ця тактика не стала успішною. Виборці ж, у масі своїй, вкотре наступають на ті ж самі граблі. Водночас, втішає те, що справді позитивна діяльність уряду В.Ющенка отримала гідну оцінку полтавських виборців. Можливо, цей факт і є підставою для оптимізму щодо політичної свідомості і відповідальності всіх нас як виборців.

Нинішні вибори яскраво продемонстрували, що змішана система потребує негайної зміни на повністю пропорційну. Саме обрана за партійними списками частина Верховної Ради значною мірою відображає ідеологічні й ціннісні орієнтації українського суспільства. В мажоритарній же частині значною мірою змагання виграли власники майже необмежених фінансових і владних ресурсів. Тому абсолютно очевидно, що новообрана Верховна Рада має обов’язково повернутися до питання про пропорційну виборчу систему і затвердити її Законом.

Ще один висновок: абсолютно демократичні процедури виборів, передбачені законодавством, потрапивши на культурний ґрунт з деформованими уявленнями про норми, цінності і зразки поведінки дали подекуди парадоксальні результати. Відтак, очевидно, що рівень політичної культури суспільства можна змінити на краще лише шляхом зміни політичних еліт, які демонструють ті чи інші зразки поведінки і нав’язують їх суспільству. Нова політична еліта має сама діяти за законами високої моралі і орієнтувати на ці закони все суспільство. Тоді, можливо, зникнуть підстави для гірких запитань, які виникли у почутих мною полтавських інтелектуалів.