Найскладнішим для будь-якого театру, що береться за роман Толстого "Анна Кареніна", завжди було вирішення фіналу, смерть Анни. Безладні гарячкові слова, у них безвихідь рішучості, рештки сили волі, зломленої невідворотністю долі, - Анна промовляє їх стоячи навколішки. Порожній чорний простір сцени... Вона повільно опускається на підлогу, лягає горілиць, головою до глядачів, паровозний гуркіт наростає, світло починає згасати, пронизливо лунає найвища нота емоційного напруження... і вмить усе обривається, тиша. А потім вихоплені світлом постаті Кареніна та Вронського - дві вершини вже зруйнованого любовного трикутника. Чоловіки промовляють по суті непотрібні фрази, бо всьому кінець. Так завершується новий спектакль "Анна Кареніна" у Київському Театрі драми й комедії на лівому березі Дніпра. П'єса Едуарда Митницького за однойменним романом Льва Толстого. Він же режисер-постановник спектаклю. П'єса є квінтесенцією видатного роману, автор відбирає його головні події, залишаючи нібито "очищене зерно" сюжету. Форма спектаклю відповідає лапідарному стилю п'єси. Напружена атмосфера тривоги, невідворотності долі в музичному вирішенні А.Курія. Сценографія (І.Куц) гранично лаконічна. Сцена - чорний кабінет, із боків сучасні стільці за кількістю дійових осіб, позаду - якась геометрична абстрактна форма, що схожа на дзеркало. В ній відбиваються всі події на сцені, щоправда з легким викривленням. Можливо, в цьому викривленні і є присмак часу?
Е.Митницький свідомо відходить від реалістичного традиційного театру, іноді в спектаклі, можна сказати, відсутня зовнішня дія. Все напружене дійство цієї бурхливої любовної історії перекладається режисером у пласт не менш напруженого внутрішнього переживання. Посилює це враження принцип кінематографічності, який стає основним вирішенням спектаклю. Мізансцени пов'язані між собою з допомогою згасаючого кадру. Епізод зіграно, "картинка" гасне, світло вихоплює нову сцену, великий план, далека проходка, довгі траєкторії посилання реплік, увесь простір наче розмічено хитромудрими, нікому не відомими життєвими пунктирами стежок, якими судилося пройти героям, кожному - своєю. Усе в спектаклі наперед умовно, мінімум засобів вираження підтримує заданий тон піднесеної до абсолюту зовнішньої стриманості акторів. Статика, що протистоїть кипінню пристрастей, незворушність, заглибленість кожного героя у власний світ дозволяє зосередитися на толстовському слові. І те, як співіснує коментуючий текст внутрішнього голосу з сюхвилинними монологами й діалогами, викликає ефект цілісності образу, відмови від фальшу, неминучого, якби актори зіграли ці переживання в манері реалістичного театру.
У спектаклі збережено майже всіх основних дійових осіб роману - Левін (О.Гетманський), Стіва (А.Ященко), Доллі (Н.Чабан), Кіті (Л.Самаєва), Бетсі (С.Золотько), Вронська (Г.Опанасенко), але їхні сюжетні лінії та взаємодія з головними героями видаються такими далекими від основної розповіді, що якоїсь хвилини подумалося: для спектаклю вистачило б трьох дійових осіб - Анни (К.Миколаєва), Кареніна (О.Ганноченко), Вронського (М.Боклан). А за такого невиразного трактування образу Вронського, коли він постає чоловіком, навіть думка про виникнення до якого глибокої пристрасті видається неправдоподібною, взагалі можна було б обмежитися тільки Анною та Кареніним. Тим паче що головний конфлікт між ними - у їхніх стосунках, у їхньому коханні-ненависті, у розумінні обов'язку й відповідальності, у присутності-відсутності простого людського співчуття та жалості до іншого.

У радянському літературознавстві, що свято сповідувало метод соціалістичного реалізму, образ героїні однойменного роману графа Толстого Анни Кареніної на всі лади трактувався як образ страждальниці кохання, що стала ізгоєм для ханжеського світу. Ризикуючи викликати на себе обурення шанувальників Льва Миколайовича, зауважу, що для мене Анна - вередлива егоцентрична дамочка, яка найчастіше сама не знала, чого хоче, і мимохідь розбивала життя близьких. Кіно- і театральних інтерпретацій знаменитого роману не злічити: від хрестоматійної постановки В. Немировича-Данченка з літньою Аллою Тарасовою у головній ролі - до моноспектаклю з Євгенією Симоновою. Художній керівник Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Едуард Митницький давно вже декларував своє бажання звернутися саме до цього роману Льва Миколайовича. Складно сказати, що саме в цьому творі привабило Майстра, але чекали на щось незвичайно співзвучне нашому часові. Що природно - адже людські почуття вічні.

І ось - довгоочікувана прем'єра. Оригінальний авторський текст був інтерпретований самим Митницьким у двохактний спектакль, жанр якого позначений так: хроніка пристрасті та гріха. Подумалося, що ж, і творчості самого Толстого не чужою була якась повчальність. Щоправда, прийшовши на сцену, текст надто втратив у мовній витонченості, властивій перу графа. Проте театр - не роман, за описовістю не сховаєшся. Навіть завантаживши дійових осіб спектаклю подвійною функцією - власне героїв історії та носіїв авторського тексту.

Будь-який прийом виправдує органічність існування в ньому акторів-виконавців. Роблячи поправку на високу нервову напругу прем'єрного спектаклю з усіма його вадами, я втратила надію на те, що він "розіграється", таке велике відсторонення і внутрішній холод, яким віє зі сцени в залу у цій "хроніці пристрасті..."

Скупа сценографія, на мій погляд, не несе в собі потужного смислового імпульсу, хоча, за бажання, можна побачити в дзеркалі, що висить ззаду, щось на кшталт королівства кривих дзеркал, яким, на думку багатьох, і є наше сьогоднішнє життя.

Костюми, зроблені Ілоною Куц, вступають у пряме протиріччя з першоджерелом. Толстой не надто велику увагу приділяв опису одягу своїх персонажів, зробивши виняток у двох своїх романах - "Війна і мир" і "Анна Кареніна". Лише той, хто ніколи не читав роману, не знає, якою елегантною була чорна сукня Анни на балу чи як дорого коштувала простота англійського ситцю. Костюми ж сценічних героїв претензійні, нудні й погано пошиті.

Всепоглинаючій пристрасті Анни і Вронського протистоїть за сюжетом спокійне світло платонічного кохання Кіті Щербацької і Лєвіна, але при всій моїй повазі до акторів та їхніх творчих пошуків усі характери, на мій погляд, залишилися нерозкритими - чи то вони не зрозуміли режисерського завдання, чи то в тексті заплуталися. Та й загальною загадкою залишилося - про що власне спектакль? Хіба про страждання обдуреного в кращих своїх сподіваннях старого чоловіка?.. Потрясіння від чергової зустрічі з класикою, на жаль, не сталося.

Барвистим і феєричним вийшов новий дитячий спектакль у Київському молодому театрі. "Русалку" Ганса Хрістіана Андерсена (режисер - Євген Курман) було втілено театром на сцені зі справжньою любов'ю до вимогливої дитячої аудиторії. За теперішніх часів це - велика рідкість. Адже, чого гріха таїти, спектаклі для дітей часто ставляться в "дорослих" театрах за залишковим принципом, їх сприймають скоріше як обтяжливе, але необхідне навантаження - для поповнення каси театру. На щастя, з "Русалкою" Молодого театру було не так.